Свята Тереза від Ісуса (Учитель Церкви)

          "Диявол — це бідолаха, що не може любити" - свята Тереза Авільська

          Свята Тереза від Ісуса, Діва й Вчитель Церкви народилася 28 березня 1515 року в Авілі в сімї благородного дворянина Алонсо Санчеса де Сепеда, нащадка сім'ї охрещених євреїв. Мати Терези Беатріс д’Авіла-і-Аумада мала крім Терези ще одну дочку і семеро синів. У батька Терези було також троє дітей від першого шлюбу. Повне ім'я Терези було Тереза Санчес Сепеда д’Авіла-і-Аумада. Дідом її був купець єврейського походження з Толедо, який прийняв християнство, а хрещеним батьком - брат першого віце-короля Перу. Все життя Терези Авільської пройшло в Кастилії. Це була епоха, відзначена двома важливими подіями - початком протестантської Реформи і кінцем Тридентського Собору.

          Ще в дитинстві вона мріяла загинути мученицькою смертю за віру. У двадцятирічному віці Тереза вступила до монастиря кармеліток. Слідуючи за Божим натхненням, св.. Тереза Авільська разом з іншим кармелітом - св. Йоаном від Хреста звершили реформу ордену Кармелітів. Нове відгалуження ордену отримало назву – Кармеліті Босі. Свята Тереза особисто заснувала 32 монастирі.

          І хоча життя святої проходила дуже діяльно, Тереза Авільська зуміла проте досягти вершин духовного споглядання. Короткий вислів із Символу віри - "... Його ж царству не буде кінця ..." - наповнювало її душу невимовною радістю Їй довелося зазнати чимало фізичних і моральних страждань. Будучи однією з найосвіченіших жінок свого часу, Тереза Авільська з надзвичайною ясністю розкрила у своїх писаннях таємниці духовного, подвижницького життя. Її перу належать перлини містичної літератури - "Автобіографія", "Шлях до досконалості", "Внутрішній палац" та інші книги, безліч листів. Померла вона 15 жовтня 1582.

          Свята Тереза - перша жінка, яку Церква в 1970 р. зарахувала до лику Вчителів і Наставників духовного життя.

           "Моє життя було найважче, як тільки собi можна уявити, тому що я не знаходила заспокоєння в Бозі і не знаходила щастя в світі... Я жадала життя, оскільки усвідомлювала, що не живу, але борюся зі смертною тінню... Моя душа втомилася, і, хоча я цього й прагнула, мої колишні звички не дозволяли їй відпочити ні на мить..." (Автобіографія 8, 2.12; 9,1).

          Жінка, яка так говорить сама про себе в момент безнадійної духовної втоми - це Тереза Авільська. Тоді їй було близько сорока років, і вона ще цілковито не віддалася Богові, хоча вже двадцять років була монахинею-кармеліткою.

          Про цей перший період свого чернечого життя вона пише так:

          "Я провела майже двадцять років в цьому бурхливому морі, падаючи і знову піднімаючись, але піднімаючись невдало, тому що врешті-решт весь час падала знову" (8,2): "це така ганебна історія, що я бажала б, аби мої читачі жахнулися, читаючи опис душі, настільки заскнілої і невдячної до Того, Хто післав їй стільки благодатних дарів" (8,1).

          Так що ж відбувалося в стінах Благовіщенської обителі в Авілі, де Тереза де Ахумада провела вже довгих двадцять років?

          Я - найслабкіше і найганебніше творіння зі всіх людей" (7,22), - зізнається вона, і ми можемо лише здогадуватися, яка глибока внутрішня драма відбувалася в її душі.         

          Проте йдеться про драму, яка для нас, звичайно, незвична; нам легко уявити собі тілесні, по суті, банальні спокуси, падіння і розкаяння, проте важко уявити духовну боротьбу - справжню війну, в якій йдеться виключно про любов до Бога.

          Тереза говорить про своє "безблагодатне" життя у той час, про "життя руйнівне", але якби ми стали в ньому шукати того, що зазвичай називаємо "тяжкими гріхами", то результат пошуків нас би розчарував. Вона сама нас про це попереджає, коли пише:

          "Душа моя була хвора... я потрапила в тенета марнославства, проте не настільки, аби свідомо впасти в смертний гріх, навіть під час найбільшої неуважності... і, дійсно, якби совість підказала мені, що зі мною відбувається щось подібне, я б жодному разі не залишилася в такому стані" (7,14).         

          Отже, в її житті було щось, що навіть не можна було назвати гріхом (більш того, деякі сповідники заспокоювали її, кажучи, що її поведінка йде на благо ближньому), проте це видавалось їй настільки серйозним, що Тереза говорила про себе: "Я була як людина, яка носить в собі свою погибель".

          Всього того вистачає, аби зворушити нашу цікавість, і більш того - аби пробудити совість, яка з такою легкістю змирюється зі звичним, притупляючись і стаючи бездіяльною.

          Аби зрозуміти, про яку драму йде мова, ми повинні повернутися до дитинства Терези.

          На початку XVI століття, коли в 1515 році в Авілі народилася Тереза де Ахумада, Кастілія відкрилася світу: це було вже не просто графство і навіть не просто королівство. В часи Карла V Кастілія стала центром імперії, над якою ніколи не заходило сонце. Терезі ще не виповнилося і 16 років, коли її маленьке місто Авіла, прекрасне, як палац, прийняло королеву, яка приїхала туди навесні з чотирилітнім Філіппом II. Триста пар дівчат із знатних сімейств (серед яких, звичайно, була і Тереза) танцювали на святі на честь прибуття її королівської величності. Через декілька років сам Карл V (який в 1530 році отримав золоту королівську корону з рук Папи в церкві св. Петронія в Болоньї) урочисто вступив в Авілу, влаштувавши одне з тих свят, заради яких він був здатний витратити стільки грошей, що на них можна було б озброїти ціле військо.

          У будинку дона Альфонсо де Чепеда-і-Ахумада жило шість синів і три дочки - їх мати померла, коли Терезі виповнилося всього дванадцять років. Один за одним сини виїжджали за океан, в Новий Світ, відкритий Христофором Колумбом, запалені частково бажанням зробити кар'єру і жаданням завоювань, частково - місіонерською ревністю.

          Вдома залишилися три дочки, найпоривчастішим характером з яких володіла, поза сумнівом, Тереза.
У шість років вона вже вміла - в ті часи! - читати самостійно, і її улюбленою книгою був Колір святих (Flos sanctorum), де з життєписом Христа були зібрані героїчні життєописи деяких святих (мучеників, самітників і святих дів).

          Довгими вечорами цю книгу разом читали в сім'ї, та опісля Тереза брала книгу сама і обговорювала її зі своїм восьмилітнім братом Родріго.

          Вони починали грати в щось подібне до духовної "гри": "Є життя вічне, вічне, вічне!" - говорила Тереза.
А Родріго повинен був точно повторити: "Так, Терезо, вічне, вічне, вічне!".

          Потім маленька дівчинка продовжувала: "І є мука вічна, вічна, вічна!". І Родріго слухняно повторював: "Так, Терезо, вічна, вічна, вічна!". Обоє дітей мовчали, разом уявляючи собі грізну вічність - з деяким страхом, але і не без задоволення.
Гра стала настільки серйозною, що одного ранку обоє дітей втекли з дому: вони хотіли відправитися в таємничу "мавританську землю" (Іспанія була лише недавно звільнена від арабського володіння), аби зазнати мучеництва за віру й увійти до життя вічного, яке їх так приваблювало.
Дядькові, якому вдалося відшукати їх (коли їх вже всі оплакували, як мертвих, думаючи, що вони провалилися в один з багаточисельних садових колодязів), а потім і матері, яка їм сумно докоряла, Родріго, плачучи відповідав, що він послухався Терези. Проте Тереза захоплено й вперто відповідала: "Я хочу побачити Бога!".
У своїй автобіографії вона потім писала з певним гумором: "Найбільшою перешкодою для здійснення наших планів були наші батьки".
Як би там не було, маленька дівчинка не визнала себе переможеною: якщо вони не змогли стати мучениками, вони принаймні могли б жити як відлюдники (друга категорія їм відомих святих), і вона переконала братика разом побудувати в саду щось подібне до кам'яних келій. Вона пише: "Ми намагалися побудувати стіни з дрібних каменів, які майже відразу ж осипалися".
Звичайно, це дитяче завзяття може нам здатися потішним, проте коли Тереза вже володіла великим містичним досвідом, вона , згадуючи ці епізоди свого раннього дитинства, писала:
"Я з благоговійною ніжністю думаю про те, що Бог відразу ж, з самого початку, дарував мені те, що я потім втратила зі своєї вини".
Свята надавала велике значення цим подіям, пояснюючи їх виразами дещо незвичними, але дуже знаменитими:
"Господові було завгодно, аби в моїй душі з ранього дитинства відбилася дорога істини" (1,4).
Втім, при глибокому аналізі, вона з крайньою щирістю вказує на ці не повністю благі спонуки, якими вона при цьому керувалася і які потім мали негативні наслідки для її духовного життя.
Вона говорить:
"... Я пристрасно бажала померти так (тобто мученицьки), проте не тому, що любила Бога правдивою любов'ю, але швидше тому, щоб скоріше і без особливих зусиль насолоджуватися небесними благами, про які читала в книзі" (1,4).
Так вимогливо відносилася Тереза до себе самої вже в дитинстві! Проте саме в цьому бачимо витоки тієї драми, яка мучила її протягом всього життя: в ті часи її більш приваблювала "гра" в рай, ніж любов до Бога.
І ось по мірі того як Тереза вступала в розквіт юності, вона почала розуміти, що, звичайно, любить Бога, як любить красу, щастя, вічність, але почала розуміти також і те, що любить життя, своє тіло, що дорожить людськими привязанностями і успіхом.
Вона любила і небо і землю, не зовсім розуміючи, як можна примирити те й інше.
Як в шість років Тереза читала і перечитувала "Колір святих", так тепер, в ранній юності, вона потай читала рицарські романи, які тоді наповнювали Іспанію і які розважали її матір, приковану недугою до ліжка...
Тереза "довгі години і вдень і вночі" таємно від батька проводила читаючи романи , і вони так опанували її уяву, що з тим же братом Родріго вона написала рицарський роман, який ходив по руках її рідних і двоюрідних братів. Здається, він навіть користувався великим успіхом.
Тим часом вона перетворилася на чарівну дівчину і згодом протягом всього життя причаровувала всіх, хто з нею зустрічався.
Про неї говорили: "Тереза подібна до золотистого шовку, який добре поєднується з будь-якою тканиною і з будь-яким відтінком кольору". І сама вона простодушно помічала:
"Господеві було бажане, аби всі любили мене, і так було завжди".
Вона почала стежити за собою дуже ретельно як для своїх років і як для свого кола:
"Я почала вишукано одягатися і прагнула появлятися на людях. Я надзвичайно піклувалася про свої руки і про зачіску. Користувалася парфумами і всілякими суєтними хитруваннями, але, оскільки я була дуже розпещена, мені їх вічно не вистачало".
Саме тоді серед двоюрідних братів і рідних вона стала повіреною всіх маленьких любовних таємниць, центром, де сходилися нитки всіх привязань. Вона виконувала цю роль простодушно, з природженим шляхетством, але була тоді в найнебезпечнішому віці, і те, що вона спостерігала і вислуховувала, глибоко закарбовувалось в її серці.
Так вимальовувалась та драма, якою ми почали розповідь і яка заслуговувала б на глибший психологічний і богословський аналіз. Тут ми можемо розповісти про це лише у загальних рисах.
З одного боку, Тереза як і раніше, прагнула повністю присвятити своє життя вічним, безумовним цінностям (що, особливо в ті часи, означало монаше покликання), з іншого боку, її притягувало в світі все прекрасне, бажане, благородне, витончене і вишукане.
Інколи думка про монастир, звільнення від метушні, причаровувала її, а інколи викликала в неї "сильну відразу". З іншого боку, їй здавалося, що шлюб покладе межі її прагненню обійняти все суще.

Вона була знатною іспанською дівчиною, чиї брати вирушали завойовувати Новий Світ.
Так у віці двадцяти років Тереза вирішила поставити на карту все: потай від батька, який і чути не хотів про монаше покликання, на світанку 2 листопада 1535 року вона втекла з дому в кармелітський монастир Благовіщення.
До речі, оскільки тоді Тереза була ще зовсім молода, вона переконала одного зі своїх братів зробити те ж саме і одночасно з нею втекти в домініканський монастир.
Згодом вона писала:
"Я згадую, і думаю, що говорю чисту правду, що коли я залишила батьківський будинок, то відчула такий несамовитий біль, що мені здалося, ніби сильнішого болю не можна зазнати навіть при смерті: здавалося, ніби мені одну за одною ламали кістки" (4,1).
На своїй прекрасній і вишуканій іспанській мові вона писала:
"no creo sera mas el sentimiento cuando me muera":
"не думаю, що коли я вмиратиму, то відчую сильнішу скорботу".
Отже, "зібравшись з духом", вона, якщо можна так сказати, прийняла рішення на користь Бога. Загострене сприйняття Терезою життя в його "вічному" вимірі (життя - це те, що вічне) змусило її зробити рішучий і великодушний вибір, ставши на дорогу монашого життя. Але вона вважала це життя "чистилищем", перехідним періодом, коли необхідно постраждати, аби потім зійти на небеса, періодом обтяжливого чекання.
Насправді, монастирське життя припало їй до душі, і вона відразу ж завзято взялася до аскетичної роботи над собою, явивши велике самозречення і доброчесність. Але, мабуть, тому, що вона взялася за справу дуже завзято і що нове життя дуже відрізнялося від звичного, мабуть, тому, що їй це коштувало дуже великої психологічної напруги, це відбилося на її здоров'ї. Її спіткала дивна недуга, і ніхто не знав як її лікувати. Тереза пише: "Все моє тіло з голови до ніг було один суцільний біль". Неправильне, виснажливе лікування довершило справу: стан Терези погіршався і життя її було під загрозою. Більш того, її навіть декілька днів навіть вважали померлою.
Врешті-решт вона прийшла до себе, але була повністю паралізована, її мучив страх смерті.
Тим, хто бачив в цій хворобі комплекс істеричних явищ, завжди доводилося стикатися з одностайними свідченнями, згідно з якими Тереза була людиною урівноваженою, привабливою, доброю, здатною підбадьорювати інших, терплячою і м'якою навіть тоді, коли вона жорстоко страждала. З іншого боку, в її житті і згодом завжди існувало це таємне протиріччя: полум'яна душа в крихкому тілі, яке, здається, не в змозі витримати внутрішнього тиску, але яке Тереза підпорядкує собі, піддавши його суворим випробуванням (подорожам, тяготам, турботам).
Потроху сили її відновилися: вона стала мудрою, зрілою черницею, вона навчилася молитися. Її любили і до неї тягнулися люди в монастирі і за його стінами - особливо ті, хто хотів йти шляхом святості. Часто навіть батько Терези приїжджав до неї за духовними порадами і під її керівництвом досягнув такої зрілості, що помер як святий.
Незабаром довкола авільської черниці сформувалося коло друзів, зачарованих її мужньою м'якістю і м'якою суворістю.
Ми повинні пам'ятати, що вона жила в той час, коли духовні проблеми цікавили навіть людей, занурених в світські турботи і метушню. Про молитву і про духовне життя тоді говорили в салонах герцогинь.

Так стара проблема стала перед Терезою з новою силою. Вона пише: "У мене був дуже серйозний недолік, що став для мене причиною багатьох зол, і це було ось що: як тільки я помічала, що хто-небудь, хто мені приємний, любить мене, я прив'язувалася до нього так, що ця людина не виходила у мене з голови. Звичайно, я не хотіла ні в чому образити Бога, але я насолоджувалася, бачивши цю людину, думаючи про неї і про її достоїнства, і дійсно ризикувала погубити душу" (37,4).
Перш ніж продовжувати, ми повинні добре зрозуміти всю глибину цих переживань. Для Терези йшлося не про ті декілька двозначних, хворобливих стосунків, які інколи зав'язують навіть духовні особи, коли вони не впевнені до кінця в своєму покликанні. Стосунки, про які пише Тереза, були справжньою, глибоко духовною дружбою (через багато років Тереза простодушно відповідала одній своїй послушниці, що запитувала її про спокуси статі, що не знає, що це таке), проте вона відчувала себе "негідною Бога", негідною молитися.
Бажаючи пояснити свою драму, вона, з одного боку, говорить, що не робила нічого поганого (і в цьому її сповідники не лише були згодні, але і закликали її продовжувати своє "апостольське служіння"), з іншого боку, стверджує, що "прирікала себе на погибель", пояснюючи:
"У мені не було цілісності", "я відчувала себе нерішуче перед необхідністю цілком віддатися Богові", "мені не вдавалося зачинитися в собі самій (аби молитися), не тягнучи за собою всієї моєї суєтності".
Перед лицем двох великих заповідей: заповіді любові до Бога всім серцем і любові до ближнього, Тереза зрозуміла, що на її духовному шляхові настав час, коли Бога потрібно поставити не на перше, а на єдине місце (полюбивши Його "всім серцем"), відмовившись від всіх прив’язаностей, від будь-якої іншої любові, аби потім отримати все з Його рук, навіть ближнього, якого належить полюбити.
Тереза відчула, що до неї звернений цей заклик (заклик, який Бог звертає до людини, коли та дійсно досягнула зрілості у вірі), але боялася кинути все. Вона ще не могла повністю повірити в те, що любов Божа сама по собі може наповнити її серце. Мабуть тому, що ще не наважувалася довіритися Богові.
Але тут стався випадок, який допоміг їй визначитись.
Одного дня, повертаючись після однієї з тих духовних розмов, які віднині лише бентежили її, вона проходила перед образом пораненого Христа, якого випадково принесли в монастир для святкового богослужіння.
Ось розповідь Терези:
Як тільки я на Нього поглянула, я відчула такий біль, таке розкаяння із-за невдячності, якою я відповідала на Його любов, що мені здалося, ніби у мене розривається серце. Я кинулася до Його ніг, обливаючись сльозами і благаючи Його дарувати мені милість більш Його не ображати ". Майже в той самий час Тереза зустрілася з молодим священиком, який, сповідаючи її, допоміг їй судити себе не з огляду на зло, яке вона робила або якого не робила, але з точки зору добра, якому вона могла перешкодити, протидіючи рясному вилиттю Божої благодаті.
Це було подібно до нового народження. Тереза говорить про це як про початок "нового життя".
Вона пережила таке глибоке навернення, яке важко описати. Про це можна було б сказати так: древнє протиріччя між світом Божим і людським, між вічністю і часом, між любов'ю до Господа і любов'ю до ближнього раптово вирішилося, коли вона, наче в неї з очей впала пелена, усвідомила, що Христос - це одночасно наш Бог і наш ближній, вічність, що увійшла до нашого часу, друг, з Яким можна жити поруч, розмовляти, проводити час як з будь-яким іншим другом і краще.
Крім того, вона зрозуміла, що Христос - це центр, де може і повинно зосередитися все.
З цього часу вона цілковито вдалася до молитви, що виявилось як прагнення слідувати за Христом в таємницях Його земного життя з максимально можливим реалізмом: реалізмом образів і особливо Євхаристії.
І в її душу ввірвалися бачення, містичні переживання, неначе дійсно розірвалася та пелена, яка завжди відділяє нас від Христа, незмінно ставлячи перед нами спокусу вважати Його абстрактною ідеєю, відчуттям, образом.
Тереза писала:
"Мені здається, що Ісус завжди йде поряд зі мною... Я виразно відчувала, що Він знаходиться праворуч від мене і бачить те, що я роблю. І я ніколи - досить було трохи зосередитися або не бути дуже розсіяною - не могла забути, що Він поряд зі мною".
Одного дня Ісус сказав їй: "Віднині я не хочу, аби ти розмовляла з людьми", і Тереза покорилася. Не у сенсі духовної німоти (навпаки, життя її було як ніколи повне спілкуванням з людьми, розмовами, діяльністю), але в сенсі глибокої, кінцевої безмовності - безмовності людини, яка щоби не робила чи говорила, віднині завжди пам'ятає про те, що з нею сталося... "і спогади сповнюють її мовчанням" (Відлюдник Лаврентій).
Зовнішньо випадкові обставини вимагали від неї знову задуматися над своїм покликанням. Як ви пам'ятаєте, вона ввійшла до кармелітського монастиря, як в чистилище, щоб очиститися. Близькість Христа, сповнена любові, допомогла їй зрозуміти стару істину: вже на землі потрібно відчувати передсмак неба, обіцяного Самим Ісусом тим, хто за Ним піде,як винагороду сторицею.
Тереза жила в монастирі, де зібралося майже двісті черниць: там не було недостатку ні в практичних, ні в економічних проблемах, ні в проблемах з дисципліною (все це теж нагадувало чистилище). Проте згодом вона говорила, що багатолюдність монастиря не відволікала її від спілкування з Богом, неначе вона була одинокою.
Проте вона прислухалася до порад подруг, що малювали перед нею проект створення маленького, бідного монастиря, з невеликою кількістю сестер (дванадцять, за числом апостолів), де панувало б глибоке мовчання і справжня бідність і який був би "куточком раю".
Після багатьох злигоднів і поневірянь Тереза заснувала такий монастир, зібравши туди декількох дівчат з Авіли і ставши їм духовною матір'ю. Там вона жила в переконанні, що знайшла в своєму житті спокійну гавань, насолоджуючись тим, що нарешті досягнуто синтезу між вічністю і часом, між любов'ю до безмежного любленого Бога і настільки ж повною і гарячою любов'ю до тих творінь, які Він Сам їй довірив.
Тереза була безмірно щаслива, звичайно, не своєю власною святістю, про яку вона і не думала, але тим, що жила "з такими святими і чистими душами, які бажають лише служити Господеві і прославляти Його... «Він давав нам все необхідне, хоча ми не просили про це, а коли за Його допуском ми залишалися без необхідного - що траплялося досить рідко - то наша радість була ще сильнішою ".
Це перші слова книги "Основи", в перших главах якої Тереза збирає "квіточки" кармелітської духовності, схожої до францисканської.
Здається, що все завершено, але, навпаки, все лише починається. Поки Тереза "вмирає від бажання померти", тобто живе, за її власними словами, тріумфуючи кожен раз, коли б'є годинник, знаючи про те, що остаточна зустріч з Христом ще трохи наблизилася.
"Цей будинок, - пише нарешті Тереза, - небеса, якщо небеса можливі на землі".
Але віднині вона цілком належить Христу і готова до всього.
Інколи у неї дійсно буває передчуття, що щось ще не завершене. Вона пише:
"... Мені часто доводилося думати про те, що Бог, сповнивши таким багатством ці душі (вона говорить про своїх сестер), повинен був мати якусь велику мету".
Крім того, в ній зростає бажання донести іншим те благо, яке вона переживає на своєму досвіді. Вона говорить про це:
"... мені часто здавалося, що я подібна до людини, яка володіє великим скарбом і бажає поділитися ним зі всіма..." (Осн. 1,6).
Про те, що мало статися, ми можемо сказати так: до цього часу Тереза переживала свої часом болісні і прекрасні взаємини з Христом як особисту драму, нині же Христос побажав зробити весь досвід Терези частиною живої драми сучасної Церкви.
Для будь-якої іспанської черниці того часу Церква була дійсністю, з якою всі мирно уживалися: світ був християнським світом, і все знаходило в нім своє відведене місце: і Папа, і король, і церковна, і світська культура. Хоча єдність християнського світу була зруйнована Лютером, Тереза про це нічого не знала.
І ось раптово їй відкрився трагічний і скорботний образ Церкви того часу.
Саме тоді, коли вона заснувала своїй перший новий кармелітський монастир, у Франції почалися релігійні війни. Кардинал Лоренський, приїхавши на Триденський Собор, розповів про те, які жахіття творяться на його батьківщині. Вісті про це дійшли до маленького монастиря з двох джерел: від друзів Терези з числа духовних осіб (деякі з них брали участь в роботі Собору як богослови) і з окружного послання, розісланого Філіппом II по всіх монастирях, в якому він розповідав про те, що відбувається і закликав до ревної молитви.
Перед уявним поглядом Терези з'явилося небачене видовище: християни, що б'ються з іншими християнами і їх вбивають, підпалені і розграбовані церкви, монастирі, узяті приступом і розграбовані, наруги над Євхаристією, ненависть і презирство до Папи і до єпископів. Навіть нам сьогодні важко собі уявити, якими жорстокостями супроводилася релігійна ворожнеча, що майже знищила християнську Європу.
Тереза була дуже розумна, аби відразу ж не зрозуміти, що ці "великі біди Церкви", як вона їх називала, були сумним результатом всього попереднього в житті Церкви. Адже надто багато християн були невірні своєму покликанню, особливо з числа тих, хто повинен був би цілком присвятити себе Христу і Церкві. Багато хто опоганив лице Діви - Нареченої Христової.. Втім, про занепад чернечого життя вона знала і раніше.
Вона ще не відійшла від цього першого потрясіння, із-за якого страждала навіть фізично, як її вразила інша, мабуть, ще страшніша новина.
У її монастир з'явився погостювати францисканець, який повернувся "з Індій", тобто з нових земель, відкритих Колумбом.
Тереза з радістю і гордістю стежила за їх завоюванням, яке було всенародною справою і в якому брали участь її власні брати. Вона вважала його славною лицарською місією. Коли кілька років тому вона отримала звістку про те, що Родріго - товариш її дитячих заходів і що розділяв тоді її містичні стремління, - загинув, б'ючись на Ріо де ла Плата, вона говорила про це з іншими черницями в переконанні, що нарешті у неї є брат-мученик, "тому що він помер, захищаючи віру".
Її брат Антоніо (той, якого вона теж було переконала прийняти монашество) теж загинув в бою.
Але францисканець, що приніс вісті з Нового Світу, був знаменитий о. Мальдонадо, один із найполум'яніших послідовників Бартоломе Лас Касаса. Цей великий домініканський єпископ, замучений непосильною працею, у той час був при смерті, і о. Мальдонадо, який заступав його, привіз в Іспанію останній "Меморіал -- Поради Індій і Верховного Первосвященика», написаний ним для мадридського двору.
Побратими о. Мальдонадо говорили, що якщо йому дати волю, то він би цілий день говорив про те, що у нього на серці. Саме це сталося біля воріт маленького монастиря.
Перед уявним поглядом і совістю Терези проходили жорстокі картини: нові народи не лише не долучалися до Христа, але, навпаки, гинули, ставши дичиною для нелюдяних і жорстоких іспанських конкістадорів. Звичайно, такими були не всі. Але як повинна була сприймати Тереза слова, подібні до страшних слів, які приписувалися Лас Касасу: "Я бачив, як індійці, вмираючи, з плачем відмовлялися від останнього Причастя, тому що вони не хотіли попасти в іспанський рай".
Можливо, це лише ефектна фраза, але, кидаючи іспанцям звинувачення, вона точно відображає ситуацію.
"Я була така засмучена, - розповідала згодом Тереза, - що пішла, обливаючись сльозами...".
"Дорого мені обходяться ці індійці, - писала вона в листі братові Лоренцо, що ще був за океаном, - ... скільки нещасть і у нас тут, і у вас там. Багато хто розповідає мені про це, і часто мені нічого сказати, крім того, що ми гірші за диких звірів...".
Але ми не повинні забувати, що Тереза була не тією людиною, яка б слухала жахливі новини, бентежачись, а потім... про них розпускала плітки, як часто трапляється з нами. Все, що вона чула, ставало для неї предметом молитви, розмови з Христом, поштовхом до ухвалення рішення.
Нам необхідно лише в найзагальніших рисах розповісти про внутрішню еволюцію Терези.
Перш за все в ній зародилася свідомість своєї власної відповідальності, властива святим, які завжди усвідомлюють свою причетність до того, що відбувається:
"Мабуть, саме я розгнівала Христа своїми гріхами, і Він звалив на землю стільки бід".
Це не фальшиве смирення і не жалість до самої себе, але настільки глибоке усвідомлення Церкви як єдиного Тіла Христового, настільки живе відчуття тієї прірви, в яку падає людина, здійснюючи зло (навіть якщо зовні воно здається нешкідливим), що душу людини сповнює відчуття її причетності до всього, що відбувається. У своїй автобіографії Тереза писала:
"Мені здавалося, що я настільки гріховна, що все зло і вся єресь світу є наслідком моїх гріхів" (30,8).
Дуже подібні вирази зустрічаються також в св. Катерини Сієнської та в інших містиків.
Проте Тереза не впала в зневіру і відчай, але стала енергійно діяти.
Другий висновок, до якого прийшла Тереза, полягав у тому, що на землі не було страждання, яке можна було б порівняти із стражданням Церкви. Вона сказала: "Мені здається, недозволенно тужити про будь-що інше". І ми можемо лише уявити собі, наскільки вільною стає людина, яка знає, що страждає, не розмінюючись на безконечні дрібниці, заради того, за що варто страждати.
По-третє, Тереза, за її ж словами, повинна зробити те найменше, що від неї залежить.
Проте це «найменше» приголомшує нас своєю рішучістю і безкомпромісністю: Тереза дала обітницю Богові діяти з максимально можливою досконалістю, тобто обіцяла в кожній ситуації вибирати те, що як вона вважала, було найбільш досконалим.
Якщо про це задуматися, не будучи людиною достовірно великої душі, то це - страшна обіцянка, яка може закувати душу в тяжкі ланцюги. І дійсно, сповідники Терези розрішили її від цієї обітниці і змусили принести її в пом'якшеній формі.
Нарешті, через збіг обставин і на прохання духовних властей вона зрозуміла, що повинна присвятити себе не лише керівництву заснованого нею маленького монастиря, але наповнити всю Іспанію монашими спільноти, подібними цій, і кінець кінцем реформувати (деякі говорять "відтворити") весь Орден кармелітів.
До моменту її смерті в Іспанії було 16 нових жіночих монастирів, задуманих і створених як маленькі спільноти, де таємниця Церкви - Нареченої, Діви і Матері - знайшла своє живе і полум'яне втілення.
Про цю велику справу детально розповідається в її книзі "Основи". Згадаємо лише про те, що через стан Церкви того часу і деякі складності, які переживав Орден кармелітів, а також через заплутану суспільну і церковну ситуацію в Іспанії Терезі довелося виконати величезну роботу. Їй довелося не лише робити довгі і виснажливі подорожі і вести переговори про заснування нових спільнот, але і узяти на себе тяжку працю розібратися в масі наказів і порад, часто суперечливих, які виходили від осіб, що говорили від імені однієї і тієї ж Церкви.
Врешті-решт вона навіть попала в руки інквізиції. Папський нунцій назвав її "неслухняною жінкою, бродягою, що порушує розпорядження Тридентського Собору", а в Римі генерал ордену слухав з роздратуванням про все, що її стосувалося.
Тереза переносила все це терпляче, розумно, не падаючи духом, зберігаючи свою жіночу гідність (до нас дійшли її твори, які б дуже сподобалися найбільш розумним з феміністок), і перш за все - безмежно люблячи Христа, повідомляючи всім оточуючим нове розуміння і переживання таємниці молитви.
До неї часто вважали, що молитва - на тій її високій і якнайглибшій мірі, яка називається "спогляданням", - означає спробу досягти безтурботної чистоти світу Божого, відвернувшись від земних турбот.
Тереза вчила своїх черниць тому, що споглядати - означає спрямувати уявний погляд на Святу Людяність Христа і, отже, на всю таємницю цієї Людяності: не лише на славу Його Воскресіння, але і на скорботні Страсті, не лише на Страсті як історичну подію, але також на страсті, які як і раніше відбуваються з Тілом Христовим, - Церквою.
Церква зі своїми конкретними драмами, стражданнями, проблемами, окремими людьми, з яких вона складається, - це не лише те, про що слід молитися (Тереза вчила своїх черниць, що інакше вони не виконуватимуть свого покликання, скільки б часу не приділяли мовчанню і спогляданню таємниць Божих), але це, якщо так можна виразитися, і матерія молитви, якою живиться спілкування з Богом.
І тоді як Тереза проводила життя в діяльності, яка здавалася гарячковою, проте не порушувала якнайглибшого спокою її шлюбного союзу з Христом (їй були послані сильні містичні переживання, які вона називає "духовним шлюбом", і вона усвідомлювала, що любов Христова дійсно вразила її серце), їй доводилося майже проти волі вести велику богословську і вчительську роботу.
На цьому необхідно зупинитися детальніше.
За часів Терези Церква вже існувала протягом п'ятнадцяти століть, але якщо уявити собі бібліотеку зі всіх творів, написаних християнськими авторами, в ній неможливо було б відшукати майже жодного богословського твору, написаного жінкою: лише декілька творів, написаних здебільше в захопленому стані.
Тереза - перша в Церкві жінка-богослов у власному сенсі цього слова.
Вона була досить освічена: досить добре знала Біблію, деяких Отців Церкви і багатьох духовних авторів, як середньовічних, так і найбільш відомих в її час.
І парадокс в тому, що Тереза жила якраз тоді, коли інквізиція, що бачила помилки і небезпеки у всьому, включила в індекс заборонених книг майже всі духовні книги на народній мові, які були в Терези, наказавши знищити їх, що вона слухняно виконала (Христос сказав їй: "Я буду твоєю живою книгою").
Так от, цій жінці, яка хотіла б спокійно сидіти за веретеном, із слухняності довелося писати в останній період її життя, з 50 до 67 років. Якщо брати до уваги середню тривалість життя у той час, вона була б у віці, який сьогодні відповідав би 70-80 рокам.

          Навіть у її почерку стільки рішучості, що графологів приголомшує молода енергія, з якою вона водила пером по аркушу. Вона описала своє Життя, перш за все життя внутрішнє, неначе розповідаючи про подорож в глибину своєї власної душі.
Вона описала тривалі подорожі по всіх іспанських дорогах і все, що з нею відбувалося під час заснування різних монастирів. Вона написала духовні твори (Дорога до досконалості), аби навчити своїх сестер і друзів молитися, аби створити що-небудь нове у відповідь на указ інквізитора, який наказав спалити інші книги. Вона написала тисячі Листів, в яких розмовляла з різними людьми (королем, богословами, сповідниками, своїми співробітниками, домашніми, монахами і монахинями), - листів, в яких перед нами розгортається чудова картина не лише її діяльності та інтересів, але і тих стосунків, які виникали у неї з різними людьми і залишалися надовго. У той час не було церковного руху, який не знайшов би в ній уважну і доброзичливу співрозмовницю.
Як говорив один її сучасник, багато, навіть король Філіпп II, "одержували її листи як живе повчання для свого блага". І, нарешті, в останній період свого життя вона написала своїй шедевр - «Внутрішній замок».
Вона написала цей твір із слухняності, проте не без опору. Вона говорила:
"Чому вони хочуть, аби я писала? Хай цим займаються люди вчені, які вчилися, а я неписьменна і писати не вмію; врешті-решт я замість одного слова напишу інше... хай мене залишать сидіти за веретеном, займатися хором і виконувати обов'язки монашого життя разом з іншими сестрами. Я не народжена для того, щоб писати, для цієї роботи у мене немає ні здоров'я, ні голови...".
І дійсно, із здоров'ям справи у неї йшли неважно: головні болі ставали все частішими. Її все більше поглинали турботи: не останнім з них був страх перед інквізицією, яка тим часом ретельно вивчала "Книгу життя" (Автобіографію).
Тереза написала «Внутрішній замок» за п'ять місяців: частину - відразу, частину - з постійними перервами із-за подорожей і непередбачуваних обставин.
Мабуть, багато хто з вас знає, що і в наш час була написана знаменита книга під назвою «Замок». Це роман Кафки, головний герой якого покликаний власником замку і узятий на роботу за контрактом. Він кидає все, аби туди відправитися, але потім опиняється в абсурдній ситуації: увійти до замку він не може, але і не може від нього віддалитися. Він належить замку, тому що зв'язаний контрактом, але не може увійти туди, тому що він нікому не потрібний і в замок, мабуть, немає входу. Замок недосяжний.
У цій страшній притчі Кафка хотів описати абсурдний стан сучасної людини.
Так от, за триста п'ятдесят років до цього Тереза Авільськая, навпаки, описала замок душі, де багато обителей і тисячі кімнат - всі вони розташовані концентрично довкола центральної обителі, найпотаємнішої, в якій перебуває Божественна Трійця і з якої виходить яскраве світло, яке освітлює весь замок.
Звичайно, чим далі ти знаходишся від центру, тим смутніші твої почуття, а чим більше наближаєшся до нього, тим глибше осягаєш красу Бога і самої обителі, неначе наближаєшся до сонця.
Вхідні двері для всіх, навіть для тих, хто ще перебуває в холоді і в пітьмі гріха, в товаристві тварин і рептилій, що кишать на околицях замку, - це молитва. Той, хто молиться, як може, не відмовляючись від молитви, навіть якщо він загруз у гріхах, залишає двері відкритими і сповнюється бажання ступити на ту дорогу, якою він повинен був би йти. І перш за все він залишає відкритими двері для Бога, Який завжди може обернути до нього Свій заклик, сповнений непереборної і привабливої сили.

          Раз переступивши поріг, людина, що вабиться зростаючим відчуттям упевненості, тепла, світла і краси, продовжуватиме свою дорогу, поки вже на цій землі не зустрінеться з власником замку. Тереза детально описує всі етапи цієї дороги в яскравих поетичних образах, тлумачивши їх один за іншим.

          Наприклад, коли людина доходить до тієї обителі, де душа повинна нарешті віддати себе Богові аби Він її перемінив, свята розповідає нам притчу про маленького шовковичного черв'ячка, які поступово росте, поки не починає виділяти шовкову нитку, за допомогою якої сам будує довкола себе будинок, де може сховатися і померти і з якого потім відродиться у вигляді прекрасного білого метелика.

          Тереза пояснює цю притчу:

          "Цей будинок - Христос... Дійсно, наше життя заховане в Христі... О, велич Божа! У наскільки піднесеному стані виходить душа, що на деякий час занурилася в нескінченність Бога і глибоко з'єднана з Ним!".

          Тереза писала про це, коли вона вже досягла центру замку своєї душі, який вона називає "останньою обителлю".

          Просячи одну їй близьку людину дати богословові по секрету прочитати сторінки, що описують цю кінцеву точку дороги, Тереза покірно признавалася:

          "Скажіть йому, що відома йому особа (тобто вона сама) досягла цієї обителі і насолоджується спокоєм, там описаним. Тому душа її дуже спокійна".

          Проте це визнання не повинне вводити нас в оману. Тереза писала: "Бог не пестить душ" - чим більше Він їх любить, тим неухильніше веде їх дорогою, пройденою Ісусом Христом аж до Хреста. Так по таємничому Промислу Божому в останні дні її життя з нею сталося те, що аж до недавнього часу здалося б їй неможливим: вона випробувала те, що її біограф називає "скорботою відчуттів, що спливають кров'ю", і "побаченням з самотою".

          Остання подорож, зроблена Терезою проти волі і лише із послуху, тому що вона вже відчувала себе "дуже старою і втомленою", була суцільною низкою принижень і розчарувань. В одному з монастирів із-за питань, пов'язаних із спадкоємством, її погано прийняли і мало не прогнали. В іншому, настоятелька якого завжди була до неї дуже прихильна, зустріла її так вороже, що засмученій Терезі не вдалося заснути і вона вранці виїхала в лихоманці, не наважившись навіть попросити запасів на дорогу. Під час довгої подорожі їй стало погано і вона попросила чого-небудь поїсти. Монахиня, що супроводжувала її, не змогла нічого знайти і, плачучи від смутку, принесла їй декілька сушених ягід смокв, що залишилися в мішку.

          Тереза сказала їй:

          "Не плач, дочка моя, - це те, чого зараз вимагає від нас Бог".

          Її супутниця розповідала: "Вона втішала мене, кажучи, що я не повинна розстроюватися, тому що смокви дійсно дуже смачні і у багатьох бідняків немає і того".

          Нарешті вона приїхала в Альбу де Тормес і побажала негайно лягти в ліжко:

          "Боже, - сказала вона, - як я втомилася!

          Ось вже більше двадцяти років, як я не лягала так рано".

          Багаточисельні крововиливи доконали її. Вона лежала в ліжку, як немічна старенька, повторюючи: "Боже! не призри серця мого покірливого і скрушного".

          Вона тужила, згадуючи про свої гріхи, і просила у Бога вибачення за те, що так погано служила Йому.
Своїх сестер, присутніх довкола її ложа, вона вчила зберігати вірність своєму покликанню і Статуту і не дивитися на поганий приклад, який вона їм подавала. Вона дивилася на них і говорила: "Благословенний будь Бог, що привів мене до вас!", наче вони були її притулком і захистом.

          Вона часто повторювала, ніби для того, щоб переконати Господа: "По суті, я дочка Церкви", і додавала:

          "Дякую Тобі, Господи Боже, Наречений душі моєї, за те, що Ти зробив мене дочкою Святої Церкви Твоєї".

          Її запитали, чи хоче вона бути похованою в Авілі, в тому монастирі, який вона так любила. Вона була надзвичайно здивована і сказала: "Ісусе, невже можна запитувати про такі речі? Невже у мене є щось своє? Невже мені тут не дадуть трохи землі?".

          Її біограф розповідав:

          "У п'ятій годині вечора вона попросила Святі Тайни. Їй було вже так погано, що вона лежала без руху... Коли вона помітила, що до неї йдуть з Євхаристією, то побачила, що в двері келії входить Господь, Якого вона так любила. Хоча вона була зовсім знесилена і скута смертним тягарем, із-за якого не могла навіть обернутися, вона піднялася без сторонньої допомоги, так що здавалося, ніби вона хоче кинутися вниз з ліжка. Її довелося втримати... Вона говорила:
"О, Господь мій і Наречений мій, прийшла бажана година. Настав нам час побачитися. Настав мені час йти, настала година...".

          До дев'ятої години вечора, незадовго до смерті, обличчя Терези дивно просіяло, і рука, що тримала розп'яття, стискувалася з такою силою, що відняти його так і не вдалося. Вона померла, посміхаючись і ніби розмовляючи з Кимось, Хто нарешті прийшов.

          Монахині всіх монастирів розповідали про чудеса, які відбувалися всюди, поки їх Мати була при смерті.         

          Монахині з Альби де Тормес розповідали про найзворушливіше диво: перед вікном келії, де вмирала Тереза, було маленьке всохле дерево, яке ніколи не квітнуло і не приносило плодів. І ось після тієї ночі на зорі все дерево покрилося білими, як сніг, квітами. Це сталося 5 жовтня.

          І це сталося тому, що якщо Тереза любила Ісуса як Нареченого, то Ісус любив Терезу ще більше.

© 2021 - Паломницький центр При використанні інформації з нашого сайту посилання на https://bpc.org.ua є дуже бажаним.