У дні князювання в Києві Святополка Ізяслава прийшов із Смоленська в Печерський монастир блаженний Прохор і став подвизатися і привчив себе до великого самозречення, так що позбавив себе і звичайного хліба, а збирав він траву лободу, тер її своїми руками, робив собі хліб і ним харчувався. Влітку він заготовляв її на весь рік, і прозваний був «лебедиком», тому що крім проскури в церкві, в келії не їв ніколи навіть овочів, а лише лободу, і не пив крім води нічого.
Бог, бачив терпіння святого, перетворив йому гіркоту хліба, спеченого з лободи, в солод. І була йому замість смутку радість.
У дні цих подвигів святого почався в Руський землі великий голод. А лободи тоді вродило більше, ніж в інші роки, і тому блаженний Прохор ще більше трудився, невтомно збираючи траву, перетираючи її руками і випікаючи хліб, який віддавав помираючим з голоду. І не відмовляв нікому, і для всіх цей хліб здавався таким солодким неначе був змішаний з медом. Дивовижним було й те, що хліб цей тільки тоді був білим, чистим і солодким на смак, коли його давав блаженний з благословенням, а якщо хто брав його потай, він ставав чорним як земля і гірким як полин. Хтось із братії взяв у блаженного хліб потай, без благословення, і почав їсти, але не міг його з’їсти. Так траплялося декілька раз. Чернець той соромився відкрити блаженному Прохору свій гріх і попросити в нього благословення. Але, бачачи перед собою видиму смерть, прийшов до ігумена, розповів йому все і попросив прощення. Ігумен, не повіривши розповіді наказав іншому братові взяти потай хліб у святого, щоб перевірити, чи це справді так. Коли хліб був принесений, виявилось те, про що казав перший брат: ніхто не міг його їсти через гіркоту. Цей хліб був іще в руках їхніх, коли ігумен знову послав до святого попросити хліб з його благословенням:
– Виходячи від нього, – сказав ігумен, – візьміть потай ще один хліб. Коли ці хліби були принесені, хліб, взятий потай, змінився перед ними і став чорним, як земля і гірким, як полин. А хліб взятий з рук його, виявився чистим і був солодким як мед. Після цього чуда прославився Прохор скрізь і нагодувавши голодних, приніс багатьом велику користь.
В той час почалися міжусобиці на Русі, і не пропускали до Києва купців з Галича і Перемишля, і не було солі в усій Руській землі – і тоді народ був у великому смутку.
А блаженний Прохор, бачачи цю нужденність, зібрав у келію свою велику кількість попелу з усіх келій і, помолившись Господу, став роздавати усім той попіл, з якого для всіх молитвами блаженного зробилася чиста сіль.
І чим більше він її роздавав, тим більше її множилось, так що було досить не тільки для монастиря, але й мирські люди, проходячи до нього, розбирали її багато для потреб своїх домашніх. Нічого не брав за це святий, а так роздавав усім, хто потребував.
Дізнавшись про це князь Святополк вирішив нажити собі грошей, – відібрати сіль у Прохора і продавати її за велику ціну. Коли сіль була перевезена, він прийшов сам з багатьма купцями подивитись на неї – і всі побачили перед своїми очима попіл! Князь наказав декому покуштувати – і так само в роті їх попіл був. Дуже дивувалися вони такий зміні і не могли зрозуміти. Бажаючи знати напевне, чим все це закінчиться, князь наказав зберегти попіл до трьох днів. А до блаженного, за звичаєм, приходив численний люд, щоб узяти солі, та, дізнавшись про її розграбування поверталися з порожніми руками, проклинаючи того, хто це зробив. А блаженний сказав їм:
- Коли сіль буде висипана князем, тоді підете збирати її собі.
Князь, протримавши її три дні і не одержавши нічого, крім попелу, наказав уночі висипати її геть.
А той попіл, який висипали, знову перетворювався на сіль. Дізнавшись про це, кияни стали з радістю збирати її. Коли звершилось це дивовижне чудо, жахнувся князь, що вчинив насильство, засоромившись свого вчинку, прийшов у Печерський монастир, примирився з братією і відтоді дуже шанував Пресвяту Богородицю та всіх преподобних Печерських.
Пам'ять 11 жовтня і 23 лютого.