Святий Отець Піо народився 25 травня 1887 року у південнії Італії, у П'єтрельчині, що в районі Беневенто область Камапанья, був священиком Чину Братів Менших Капуцинів, жив з 1887 по 1968 рік. Його батьки, Ґраціо Форджоне і Марія Джузеппа Де Нунціо, були дрібними землевласниками. При хрещенні хлопчикові дали ім'я Франціска. У сім'ї і в парафії Франціск одержав глибоке релігійне виховання і уже в десятилітньому віці висловив побажання стати ченцем. Для того, щоб дозволити синові слідувати за своїм покликанням, що у той час значило приватним шляхом одержати необхідну освіту, батько був змушений виїхати на заробітки в Америку.
6 січня 1903 року Франціск вступив до новіціяту капуцинів у Морконе, прийнявши ім'я брата Піо. Після шестирічного навчання у різних монастирях, яке через слабке здоров'я переривалося постійними приїздами до рідного села, 10 серпня 1910 року у соборі міста Беневенто Франціск був рукоположений в священики.
Внаслідок численних проблем, викликаних слабким здоров'ям, у 1916 році він був відісланий до Сан Джованні Ротондо, у районі Фоджа, що на мисі Ґарґано, у області Апулья.
20 вересня 1918 року Отець Піо одержав дар стигматів на руках, ногах і підребер'ї.
Незвичайне явище звернуло на себе увагу великих мас людей з усіх італійських областей та з-за кордону.
Святий Престол, зі свого боку, провів багато розслідувань з ціллю встановлення достовірності самого явища та особистості Отця Піо. У певні періоди Ватикан навіть застосував щодо його служіння деякі обмежуючі заходи. Надзвичайний сповідник і вихователь душ, він багато молився і заохочував до молитви. Під його духовним керівництвом зародилися Групи Молитви, які швидко поширилися по території усієї Італії та у різних зарубіжних країнах. У той же час, Отець Піо реалізував ідею полегшення фізичних страждань, побудувавши за допомогою вірних лікарню, яку назвав "Домом полегшення страждань". Лікарня поступово стала справжнім лікарняним містечком, привівши, разом з тим, до значного розвитку раніше відлюдне місце. Численними є навернення невіруючих людей і тих, які вели неправедне життя. Численними є також і благодаті, одержані за допомогою його заступництва. Отець Піо помер у концепції святості 23 вересня 1968 року.
Після завершення встановленого ходу канонічного процесу, 18 грудня 1997 року Святіший Отець Папа Іван Павло II проголосив його Слугою Божим. Його могила і місця, у яких він жив, продовжують притягати до себе все більше і більше паломників.
До крипта монастирської церкви, де поховані його мощі, у 1987 році, з нагоди століття з дня народження Отця Піо прибув з візитом також і Папа Римський.
21 грудня 1998 року кардинали, які зібралися на консисторії у присутності Папи, прийняли декрет, визнаючий чудо, яке сталося за втручанням Отця Піо. Таким чином була відкрита дорога для його беатифікації, яка відбулася 2 травня 1999 року. Через три роки, 16 червня 2002 року Святим Отцем італійський капуцин був внесений до числа святих Католицької Церкви. Батьки Отця Піо, Ґраціо Форджоне і Джузеппіна Де Нунціо, були дрібними землевласниками. За два кілометри від села, у місцевості під назвою П'яна Романа, вони тримали хутір і клаптик землі, з якої мали на прожиття. Під час збору урожаю батьки інколи дозволяли собі навіть найняти пару робітників. Для всього іншого вистачало самого Ґраціо, якого в селі називали дядьком Раціо: кожного ранку на зорі він сідлав осла і прямував на поля. Трохи пізніше туди йшла також і дружина, тітка Джузеппа, щоб поклопотати на хуторі і на току, а разом з тим приготувати обід. Пізно пополудні вони поверталися у село до рідної домівки, скромної, але переповненої людським теплом. Таким було їх життя, у якому один за одним появлялися діти: Мікеле, первісток, який, як тільки підріс, став допомагати у полі; Франціск, який теж допомагав випасати тих трьох-чотирьох овець, яких вони мали; а за ними Грація і Пеллеґріна.
Сім'я Форджоне була дуже релігійною, як, зрештою, й інші жителі села, у якому усі сумлінно дотримувалися літургійних свят, а особливо Різдва, з милими звичаями і традиціями. Вшановувалися ними також і святі під час загальних свят, серед яких, у першу неділю серпня, святкували день Діви Волі, покровительки П'єтрельчини.
Так маленький Франціск цілком природно був впроваджений у щире релігійне оточення. Деякі сусіди пізніше згадували, як маленький Франціск при звучанні дзвону, який скликав на відправу, наполягав на тому, щоб бабуся тут же вела його до церкви. Згодом він почав відвідувати церкву регулярно: спочатку для катехизму, потім для підготовки до першого причастя і миропомазання, прислуговуючи при цьому у церкві. Серед інших дітей він виділявся своїм поривом до церковного життя.
Якщо він чув непристойні слова або виразну лайку, то виразно страждав і був немов переляканий. А у полях, разом з пастушками його ж віку, серед яких був також його двоюрідний брат і сусід по хутору Меркуріо Скокка, "він завжди хотів гратися у процесії" з фігурками, які вони самі ліпили з глини.
Франціску було близько десяти років, коли якогось літнього дня під час молотіння на току перед ними появився чернець-капуцин зі своєю звичною місією збирання грошей. Для Франціска він став немов відкриттям. Після того, як чернець, одержавши свою пожертву, їх покинув, Франціск раптом заявив батькові: "Я хочу стати ченцем". Не довго думаючи, батько відповів: "Якщо вивчишся". Згодом батько порадив: "Піди у ченці у Падулі", тобто у сусіднє село, де знаходився монастир францісканів. "Ні, - відповів Франціск. - Хочу стати ченцем з бородою". З огляду на цей нахил сина дядько Раціо відвідав братів монастиря у Морконе, звідки походив капуцин і де знаходився також новіціят.
Щоб вступити до новіціяту, потрібні були п'ятнадцять повних років і певна підготовка щоб згодом можна було стати священиком. Франціск мав тільки елементарну освіту одержану від місцевого учителя, який дав йому перші навики читання і письма. Так постала необхідність звернутися до справжнього учителя.
У приватній школі
Спочатку навчання ішло зовсім погано, або, принаймні, так видавалося. Навіть сам Тіццано вважав Франціска тупим.Але мати не вірила. Вона звернулася до іншого приватного вчителя, Анджело Каккаво. Перед тим, як прийняти нового учня, учитель влаштував йому невеличкий іспит. Виявивши його бажання і здатність вчитися, він узяв хлопчика до себе. Як видається, Франціск погано почував себе з попереднім учителем, тому що йому не подобалася його моральна поведінка. З новим учителем Франціск почував себе чудово. На цей раз йому нічого було сказати: ані проти його навчання, ані проти усього іншого. Франціск був дуже серйозним. Якось його звинуватили у тому, що він написав любовну записку своїй товаришці, і його суворо покарали. Згодом учителеві прийшлося змінити свою думку, визнавши, що Франціск став жертвою обмови через велику симпатію у дівчаток, а також через його старанність у навчанні.
Франціск приділяв своєму навчанню багато часу. Він навіть організував собі кабінет у невеличкому родинному приміщенні, яке називали вежею. Хлопчик вчився пристрасно і навіть вів родинне листування, повідомляючи батькові у Америці про своє навчання та про те, що відбувалося вдома. Якось Франціск повідомив йому також і про поїздку, яку здійснив разом з товаришами по навчанні до Помпеї, вказавши при цьому, скільки вона йому винесла. Батько розсердився за цей видаток. Франціск з ним погодився, але додав при цьому: "Ви повинні пам'ятати що, дасть Бог, наступного року для мене закінчаться всі свята і розваги, і я покину це життя, щоб обійняти інше, краще."
Внутрішня боротьба
Але відречення, до якого Франціск готувався протягом довгих років, починаючи від самого дитинства до підліткового віку, при наближенні до встановленого часу не було, однак, легкою справою.
Це була тяжка боротьба, яка розривала його душу.Так тягнулося до того часу, поки щось подібне на видіння остаточно не визначило його майбутнє: воно полягало у немилосердній боротьбі проти страшного ворога, який завжди і знову повертатиметься до бою, але якого він завжди перемагатиме під проводом і заохоченням чудової таємничої постаті. Так розвіялися всякі сумніви. Немов вирішальний поштовх, видіння повторилося саме того ранку, коли Франціск від'їжджав з П'єтрельчини. Своє шестилітнє навчання Отець Піо провів у різних місцях: від Морконе до Сант'Елїї а П'янізі, Сан Марко ла Катола, Серракапріола, Монтефуско, Джезуальдо.
Після новіціяту Отець Піо постійно переїжджав з одного монастиря до іншого для участі у різних навчальних курсах. Навчання проводилося там, де були приватні вчителі, які з року в рік могли міняти адресу. Часом причиною переїздів були його проблеми зі здоров'ям. Так брат Піо познайомився з усіма монастирями капуцинської провінції Святого Ангела, розкиданими у областях Апульї, Кампаньї і Молізе.
Але його перебування в них було недовгим, тому що не дозволяло здоров'я, з поганим самопочуттям, високою температурою, неможливістю втримати їжу. Чи, може, це були наслідки умертвлення ще з часів новіціяту? Так він був змушений періодично повертатися до рідного села, щоб поновити власні сили. У результаті Отець Піо більше часу проводив у П'єтрельчині. Там, як міг, він продовжував вчитися, підтримуючи постійне листування з настоятелями: отцем Бенедетто і отцем Агостіно з монастиря Сан Марко ін Ламіс. Обоє, а особливо останній з них, добре розуміли, що те, що відбувалося з цим хворобливим братом, було не зовсім природним. Будучи його сповідниками і духовними наставниками, вони добре знали, що робилося в його душі.
Свячення
Нарешті після довгих перипетій, які, як видавалося, у деякі часи переважали над глибоким бажанням Отця Піо до кінця слідувати за своїм покликанням, а також після завершення необхідних для священства етапів піддияконату і дияконату, після останнього обов'язкового іспиту 10 серпня 1910 року він був висвячений на священика. Урочиста церемонія відбулася у соборі Беневенто. Брат Піо був рукоположений єпископом Паоло Скінозі. Була також присутня його мати Джузеппа. Батько і брат на той час ще перебували в Америці.
"День святого Лаврентія став тим днем, коли моє серце, як ніколи, переповнилося любов'ю до Ісуса. Який я був щасливий, яким радісним для мене був той день!",- писав потім Отець Піо.
14 серпня у П'єтрельчині він відслужив своє перше богослужіння. З цієї нагоди з ритуальною промовою виступив його настоятель і духовний наставник отець Аґостіно, який побажав йому стати великим сповідником. Після свячень Отець Піо залишився у П'єтрельчині. І через місяць з ним сталася дивна річ. На той час він був у полі, де молився і розважав під в'язом, як раптом відчув пекучий біль на долонях рук.
Це були перші прояви стигматів. Тільки через рік він вирішив повідомити про них настоятелів, сказавши при цьому, що ці знаки його дуже збентежили і він попросив Господа, щоб стигмати щезли. І так сталося. Але знаки, хоч і невидимі, залишилися і з того часу завдавали йому великого болю, особливо у п'ятницю і у Страсний тиждень. Здоров'я, як і раніше, було слабким, і спроби жити у спільноті у тому чи іншому монастирі постійно закінчувалися безуспішно. Щоб трохи набратися сил і відпочити, Отець на довгі періоди часу був змушений повертатися до П'єтрельчини.
Життя у рідному селі
Так Отець зупинився там на постійне проживання, розриваючись між рідним селом, де він жив у домі брата Мікеле, і їх господарством, де на хуторі, який межував з хатиною його родини, його товариш і двоюрідний брат Меркуріо Скокка організував для нього зручну кімнату. Отець Піо допомагав священику отцю Сальватору Паннулло у роботі на єдиній парафії П'єтрельчини, практично виконуючи функції заступника пароха. У той час він багато хрестив. Його виділяла та глибока любов, з якою він виконував кожне своє завдання.
Багато часу Отець Піо приділяв богослужінню, яке у більшості випадків відбувалася у повній самотності. Часом паламар, який йому допомагав, віддалявся, щоб залагодити ту чи іншу справу; коли ж він повертався, то знову заставав Отця за престолом. Одного разу він побачив його на долівці, немов мертвого і, занепокоєний, побіг до пароха. Але той не здивувався. Він добре знав душу Отця Піо і те, що саме такими були моменти його екстазу.
Шість років ізоляції
Настоятелі з любов'ю спостерігали за Отцем Піо, допомагали йому закінчити обов'язкове навчання, а також забезпечували усім необхідним. Його вважали хворим на туберкульоз. Діагноз поділяла більшість лікарів, серед яких були й відомі імена.
Багаторазово його відкликали до спільноти, але згодом відмовлялися від цієї ідеї, тому що стан здоров'я Отця Піо тут же погіршувався.
У Венафро, де він залишився протягом сорока днів, Отець живився однією Євхаристією. Саме там він пережив серію екстазів, детально описаних отцем Аґостіно.
Практично, після свячень він залишився у П'єтрельчині ще шість років, які переривалися перебуванням у Неаполі в казармі та у військовому госпіталі, де його багаторазово обслідували військові лікарі, прийшовши до того ж висновку, що й цивільні медики. Згодом Отця звільнили від військової служби. Можливість остаточно повернутися до чернечої спільноти появилася у нього у березні 1916 року. Раптом тяжко захворіла одна шляхетна пані з Фоджі, яку капуцини глибоко поважали за її побожне життя. Пані листувалася з Отцем Піо, який був її духовником.
Одержавши від настоятелів звістку про її хворобу, Отець Піо прибув до Фоджі і зупинився у єдиному тоді монастирі св. Анни. Він доглядав за хворою аж до смерті, яка не змусила себе чекати, а потім залишився у цьому місті.
Там з ним теж відбувалися дивні явища. З кімнати Отця Піо часто чувся страшний гуркіт, і брати були дуже тим налякані.
Від цих жахів братів звільнила страшна літня задушлива спека міста, розташованого на рівнині.
Щоб врятувати Отця Піо від спеки, його настоятель і співбрат Отець Паоліно вирішив відправити його на кілька днів у Сан Джованні Ротондо, що на узгір'ї Ґарґано.
Ідея виявилася рятівною. У тому селищі, яке було у той час віддаленим, Отець Піо почувався дуже добре, а після короткого візиту до Фоджі у вересні 1916 року він повернувся туди назовсім.
Після деяких неминучих коротких виїздів, з 1918 року Отець звідти більше не виїжджав.
Духовна родина
Крім більш сприятливого клімату для власного здоров'я, там Отець Піо знайшов ту атмосферу, яка відповідала його вродженому покликанню провідника душ.
У Отця була завжди можливість сприяти цьому покликанню, де б він не знаходився, часто саме через листування з рекомендованими з боку настоятелів особами, які добре знали його духовність і глибоко цінували його здатність розуміти душу інших.
Тут, у Сан Джованні Ротондо, у той час самотньому маленькому монастирі за два кілометри від села, серед пагорбів, порослих мигдалем, єдиним деревом, котре могло вкоренитися на сухій кам'янистій землі, та серед гірського, вигорілого від сонця кряжу, що тягнувся на північ, він зустрів групу жінок, в основному черниць-францісканок, які уже відвідували монастир і від самих братів знали про незвичайну особистість цього їх співбрата.
Отець був відомий у чернечій провінції своєю духовною формацією, а також тими дивними явищами, які з ним траплялися, де б він не появлявся.
Отець Піо розпочав для них маленькі домашні конференції, які відбувалися у маленькій кімнаті для гостей, навчаючи сестер, як треба розважати і молитися. Одна з них, Люцієтта Фйорентіно, за кілька років до того передбачила у сні чи видінні його прихід і вселенську місію: у формі великого дерева, яке повсюди поширювало свою тінь.
Остаточна стигматизація
З весни 1918 року Отець Піо більше не покидав Сан Джованні Ротондо.
Влітку на його тілі повторилися незвичайні явища, які додалися до стигматів на руках, що появилися вісім років до того, за місяць до рукоположення, а потім щезли після палкої молитви до Бога забрати їх у нього. Однак, ті знаки у визначені дні продовжували завдавати йому глибокого болю. У перших числах серпня Отець Піо буквально був пробитий у серце.
Наступного місяця, 20 вересня 1918 року, під час своєї самотньої молитви на хорі після богослужіння, йому явилася містична постать і в цю мить він відчув глибокий пронизливий біль у всьому тілі.
Це була мить остаточної стигматизації: рани на руках, ногах, підребер'ї, як у Ісуса. Містичний дар був немов знаком його духовності, але одночасно ніс йому великі страждання через кров, яка витікала з ран і застоювалася у великих струпах з двох сторін долонь, на ногах, а також у підребер'ї, де знаходилася поперечна рана.
Наплив людей і медичні огляди
Це дивне явище не могло залишитись непоміченим, незважаючи на те, що Отець Піо нічого про нього не говорив і намагався сховати стигмати у широких рукавах своєї одежі. Але саме ця стриманість звернула на себе увагу його найбільш проникливих вірних. Вони здогадалися про його таємницю, і Отець Піо проти власної волі був змушений її розкрити; зрештою, він не міг приховувати те, що з ним сталося, і від своїх співбратів.
Чутка про цю надзвичайну подію швидко поширилася не тільки у Сан Джованні Ротондо, але й у всьому Ґарґано та у інших місцях. Величезні маси людей почали приходити до монастиря, щоб побачити Отця Піо.
Стала навіть необхідною участь сил правопорядку. Поліція підтримувала порядок серед людей, які прибували сюди не тільки з цікавості, але і з надією одержати благодаті від пробитого, як Ісус, чоловіка. З ними появилися також і лікарі: спочатку на запит безпосередніх настоятелів Отця Піо, а згодом Святого Престолу, який хотів одержати точну інформацію про природу ран.
Думки лікарів не співпадали. Два з них після багаторазових оглядів не вагалися стверджувати, що знаки з природної точки зору не мали жодного пояснення. Інший відомий лікар був протилежної думки і зробив навіть спроби вилікувати рани, що, однак, не дало жодного результату.
Так рани залишилися незмінними і продовжували кровоточити.
Отець Піо стояв не тільки у центрі явного зацікавлення великої кількості людей через те дивне явище, яке об'явилося на його тілі, а став також предметом глибоких суперечок і полемік щодо його суті ченця.
Його чернеча особа була поставлена під сумнів навіть наклепами з боку певної групи священиків з єпархії Манфредонїї, де недоброзичливо настроєний до Отця єпископ негативно висвітлював його перед Святим Престолом.
З іншого боку, прихильники Отця Піо робили все можливе для його захисту, відповідаючи на ганебні звинувачення ворогів вибуховими досьє проти них самих. Якось дійшло навіть до народних хвилювань, викликаних заходами Святого Престолу проти Отця Піо. Першим ділом Ватикан спростував надприродність того, що сталося з Отцем Піо, багаторазово відраджуючи вірних його відвідувати. Потім, у 1931 році, було прийняте рішення про ізоляцію Отця в кляузурі монастиря з забороною сповіді, відкритого богослужіння, а також звичного для Отця листування і контактів з вірними.
Це було справжнім ув'язненням, під час якого Отець Піо відправляв богослужіння у внутрішній капличці і підтримував контакти тільки зі своїми співбратами і з деякими друзями, які приходили його відвідати.
Якось розійшлася чутка про переведення Отця Піо і майже дійшло до справжнього бунту. Монастир був оточений вірними, а відповідальний за переведення перебував у великій небезпеці.
Справжньою чи ні була чутка про переведення Отця Піо, але жителі Сан Джованні Ротондо позмінно, вдень і вночі, вели нагляд за монастирем.
Звільнення Отця Піо
Розпачлива кляузура продовжувалася близько двох років. Нарешті, у червні 1933 року, Отець Піо одержав дозвіл знову відправляти богослужіння для вірних і сповідати. Навіть якщо Святий Престол так і не змінив повністю своєї точки зору на Отця Піо, однак сумніви щодо його особи ченця розвіялися. Після довгої перерви Отець Піо знову міг спілкуватися з вірними, а також більш спокійно міг допомагати людям через наставництво душ. Проте, йому так і не повернули право вести переписку з вірними.
Тим часом кількість його духовних дітей поступово зростала у всіх регіонах, і серед них були й такі, які постійно приходили до нього, проводячи кілька днів, а часом і тижнів у Сан Джованні Ротондо. У селищі за ці роки все залишалося простим і правдивим, без будь-яких ознак розвитку. У Сан Джованні Ротондо підтримувався старий рівень життя, з типовими звичаями, традиціями, особливостями, а жителі приймали приїжджих у власних домівках. Це була братня, щира гостинність. Тоді між монастирем і селищем не було жодного житла, а дорога була дещо кращою від гірської стежини, складною і горбистою, якою ходили пішки або возили візки зі щебнем, котрий добували за монастирем. Часом можна було зустріти запряжені кіньми криті вози, які приїздили з округи. Іноді на крутому сільському шляху можна було побачити автомобілі з тією чи іншою знаменитістю.
Харизми: запах
Що ж особливого мав у собі Отець Піо, щоб притягати до себе стільки цікавості і вшанування, крім ран, подібних на розп'яття, які знаходилися на долонях і, як правило, були наполовину закриті коричневими рукавицями, які він знімав тільки під час богослужіння?
Тільки ран вистачило би для того, щоб бачити у ньому вище створіння, тому що ці його рани часом поширювали неповторний запах, який хвилею напливав на присутніх, а в певних обставинах його чули також і люди в далеких країнах.
І вже це само по собі було дивовижним. Відразу ж після богослужіння усі прагнули поцілувати рани ще до того, як Отець Піо знову вдягав рукавиці. А на лаві, де він одягався, вірні шукали струпи, які падали під час знімання рукавиць. Ті струпи, які береглися, як реліквії, продовжували поширювати характерний запах Отця Піо, а тому вважалися чудотворними.
Харизми: білокація
Безсумнівно, свідчення про дар білокації Отця Піо поступає від нього самого.
Якось, під час розмови зі своїми духовними дочками у монастирській кімнаті для гостей, його погляд раптом став відсутнім.
Це тяглося досить довго, щоб можна було думати про звичайну внутрішню концентрацію. Нарешті Отець повернувся до себе і на запитання, що з ним сталося, відповів, що був у Америці у свого брата Мікеле.
Згодом, у збірці листів ми знаходимо явний вияв його відвідин своєї хворої духовної дочки з Фоджі Джовіни, сестри Раффаелліни Черазе, з якою Отець Піо листувався з часів його перебування у П'єтрельчині. Саме вона стала причиною його приїзду до Фоджі, а згодом - до Сан Джованні Ротондо.
Обмежимося цими двома випадками, про які свідчить сам Отець Піо.
Потрібно додати, що запах теж був знаком його присутності або, принаймні, його допомоги у молитві. Це відчували також і ті, які ніколи не мали з Отцем Піо жодних контактів. Як правило, це був приємний запах фіалок, насичений і неповторний. Часом, правда, чувся й запах тютюну або фенолу.
Фенол Отець Піо використовував відразу ж після стигматизації як дезинфікуючий розчин для своїх ран. Тютюн же Отець Піо нюхав для того, щоб звільнити для дихання завжди забитий ніс.
Отцеві Піо продовжують приписувати також цілу гаму інших запахів, які, однак, вважаються лише припущеннями.
Проте очевидним є те, що Отець Піо здалека заявляв про свою присутність і надавав допомогу. Відомо також, що його кров не мала неприємного запаху, а залишала приємне відчуття. Цим запахом просякали хусточки і шматочки, якими він прикривав свої рани. Якщо кому вдавалося заволодіти однією із них, можливо, під час перебування у його келії, він зберігав її як справжню реліквію, прибігаючи до неї у час потреби.
Харизми: благодаті
Молитва про заступництво Отця Піо приносить благодаті, які не можна приписати людському втручанню. У більшості випадків тут не йдеться про чудо у його буквальному значенні.
Благодаті, які одержували особи, прибігаючи до заступництва Отця Піо, були численними, і так відбувається і до цього часу.
Коли його просили молитися, він тут же погоджувався, киваючи головою і, зі свого боку, теж просив молитися.
Його традиційною молитвою, дуже поширеною серед вірних, була "вервиця до Ісусового серця", яку Отець Піо промовляв щоденно.
Часом насичений запах, який можна було почути, був знаком не тільки його присутності, а також і його ласки: і це можна було легко помітити. Але коли хтось пробував висловити йому свою вдячність, він, як правило, відповідав: "Не мені дякуйте, а Діві Марі".
Коли ж якийсь вірний, однак, притискав його до стіни, настирливо запитуючи: "Отче, це ви були?",- то він відповідав: "А хто інший міг бути?".
Іншим разом, коли він робив певні зауваження щодо особливостей тих людей, яких не міг знати, можна було зрозуміти, що це його надприродне втручання.
Неустанна молитва
Саме неустанна молитва Отця Піо була джерелом тих благодатей, які він отримував від Бога для вірних. Отець Піо молився безперервно, вдень і вночі.
Незрозуміло, як це йому вдавалося, навіть якщо йшлося про внутрішню молитву, яка переступала через простий механізм слів. Але рука, яку він тримав у нагрудній кишені свого габіту, постійно перебігала намистинами вервиці, тому що ця молитва супроводжувала його протягом усього дня.
Десятки й десятки цілих вервиць, які складалися з п'ятнадцяти тайн: справді невірогідний рахунок.
До них потрібно додати молитви під час богослужіння і інших літургійних відправ, як наприклад, відвідини Святих Дарів, що супроводжувалося молитвою до Діви Марії перед євхаристійним благословенням, яку він промовляв, поки мав сили.
Тут настав час розповісти про земне діло Отця Піо: про діло фізичного полегшення страждань, яке він постійно розвивав з перших років свого перебування у Сан Джованні Ротондо, почавши втілювати його у життя через власну участь у роботі місцевих ініціатив, насамперед у формі грошової допомоги.
У 1925 році він підтримав зародження у селищі справжньої невеличкої лікарні, розміщеної у колишньому монастирі кларисок, яку назвали "Лікарнею Святого Франциска". У лікарні було кілька ліжок і навіть операційний зал.
Однак, лікарня мала коротке життя через відсутність зацікавлення тих осіб, від яких залежала її діяльність. Так поступово лікарня почала підупадати, а землетрус 1938 року привів до остаточного її закриття.
На той час Отець Піо уже працював над ідеєю набагато ширшою і міцнішою, яку він плекав з самого початку свого служіння. Цього разу він покладався на людей, які йому повністю довіряли і яким довіряв він сам, бачачи їх повну матеріальну незацікавленість, а також їх вірність духовних дітей. Вони мали намір робити саме те, що бажав робити він, без переслідування особистих цілей. Вони знали про його давню мрію, з якої Отець Піо не робив таємниці. Так, у зимові вечори наприкінці 1939 року вони почали обговорювати з Отцем Піо це питання.
Нарешті було прийняте рішення про створення комітету, який повинен був розпочати втілення цієї ідеї в життя.
Це сталося 9 січня 1940 року у невеличкому будинку, розташованому на тій же вулиці, що й монастир. Будівля була зведена до спілки двома вірними духовними синами Отця Піо: Ґуль-гельмо Санґуінетті, лікарем з Муджелло, і Маріо Санвіко, підприємцем з Умбрії. З ними співпрацював Карло Кісвардей з Дзари, який саме у той час будував для себе віллу недалеко від монастиря.
Серед них були також і інші духовні діти Отця Піо, які, не гаючись, підготували план робіт, розділивши між собою обов'язки.
Того ж вечора у келії Отця Піо члени комітету повідомили про свою роботу. Отець Піо дав їм своє благословення і першу пожертву: монету, яку він одержав того ж самого дня від однієї зі своїх вірних.
На запитання Санвіко, як він хотів би назвати це починання, Отець Піо пообіцяв подумати. Через кілька днів, 14-го числа, він дав відповідь: полегшення страждань.
Втілення ідеї Отця Піо
Так почалася велика "історія" Діла Отця Піо.
Повідомлення про початок робіт поступово поширилося і передавалося як на словах, так і письмово.
Карло Кісвардей у ролі касира почав акуратно записувати усі пожертви, які вносилися на користь діла не тільки у формі грошей, але й у формі матеріальних благ.
Таким чином його дім став садибою дирекції і адміністративним центром Діла. Тим більше, що у роки війни, крім збору грошей, нічого іншого зробити не вдалося.
Відразу ж після закінчення війни Діло почало втілюватися у життя. За вказівкою Отця Піо було вибране остаточне місце для будівництва лікарні, були подані проекти, а головним будівельником став завжди сердитий і одночасно геніальний житель Абруццо Анджело Лупі, автор самого проекту.
Великою допомогою у будівництві став дар значної суми грошей з фондів UNRRA від уряду Сполучених Штатів Америки, завдяки старанням лондонської журналістки Барбари Уард, яка після знайомства з Отцем Піо восени 1947 року повністю підтримала його ідею.
Будівництво продовжувалося, незважаючи на суперечки, труднощі, спроби бойкотування, аж до урочистого відкриття лікарні 5 травня 1956 року, яке відбулося за участю кардинала Леркаро, державних осіб і відомих лікарів різних країн.
Двох з найближчих співробітників Отця Піо -Ґульгельмо Санґуінетті і Маріо Санвіко, - на той час уже не було. Перший помер у 1954 році, а за ним помер і його соратник.
У виступі Отця Піо, який прозвучав під час урочистого відкриття лікарні, а також у промові з нагоди першої річниці її діяльності була висвітлена програма дій, розроблена керівниками Діла завдяки співробітництву тисяч добрих людей з різних країн.
Сьогодні лікарня Отця Піо - це справжнє лікарняне містечко, оснащене найсучаснішою технікою і апаратурою, а також іншими допоміжними структурами.
Нові проблеми: хвороба
Давній сон Отця Піо втілився у життя. Полегшення фізичних страждань розпочало свою діяльність з найкращими передумовами. Головні лікарі відділів відбиралися найвідомішими професорами і були їх власними учнями; високопрофесійними були також і працівники лікарні.
За короткий час усі відділи лікарні заповнилися. Відразу ж через рік почалися розмови про розширення, про яке натякав Отець Піо у своєму виступі під час святкування першої річниці з дня її відкриття.
Життя у лікарні та навколо неї було насиченим, з відчутним розвитком ініціатив з боку приватних осіб.
Присутність лікарні з її діяльністю привела до зміни усього району поряд з монастирем, а також змінила й саме селище, яке пристосувалося до нових умов.
Як видавалося, усе йшло своїм ходом. Юридична форма Діла, яка з самого початку так хвилювала відповідальних, теж була вирішена за допомогою надзвичайного мандату, який робив Отця Піо повноправним власником і керуючим. З цією єдиною метою син Святого Франціска був звільнений від обітів убогості і послуху. Цей надзвичайний дозвіл надав Папа Пій XII, який глибоко поважав Отця Піо.
Але через два роки, у 1959 році, у повному ініціатив місяці травні, Отець Піо почав хворіти. Згодом він більше не виходив, щоб сповідати і відправляти богослужіння, чим викликав серед вірних страх за його життя.
Духовні діти Отця без його присутності і керівництва були глибоко засмучені.
Отець Піо їх підбадьорював у своєму щоденному напоумленні, яке через мікрофон у його келії поширювалося у церкві і ризниці.
Нарешті він знову піднявся на ноги відразу після прибуття до Сан Джованні Ротондо Богородиці з Фатіми, у той час з прощею в Італії.
Отець Піо однозначно приписав своє виздоровлення цьому візиту і знову почав прилюдно відправляти богослужіння і сповідати, але уже за обмеженим графіком.
Нові проблеми: ще одна апостольська візитація
Однак, нові проблеми не зупинилися на фізичному стражданні. Через кілька місяців проти особи Отця Піо повіяв новий вітер війни.
На цей раз у ній були задіяні численні близькі йому особи як з самого Чину, так і серед його духовних дітей.
Починаючи з весни 1960 року посилилися часті неофіційні перевірки і контроль, які завершилися апостольською візитацією представника Святого Престолу, монсіньора Карло Маккарі. Монсіньор Маккарі протягом двох місяців уважно вивчав усіх осіб і стан справ, а повернувшись до Ватикану зі своїми висновками, він подав їх на розгляд Папі Івану XXIII.
Наслідки його розслідувань не змусили себе чекати. Проти Отця Піо були прийняті суворі заходи. Ці заходи стосувалися не стільки його суті священика, скільки діяльності духовного проводу, і ізолювали його від звичних контактів з вірними.
Для Отця Піо це стало причиною великих страждань, оскільки він звик до власної ролі отця для всіх тих, хто до нього прибігав.
Цей факт теж став причиною явного погіршення стану здоров'я Отця Піо. Невдовзі він був змушений переміщатися на інвалідному візку і відправляти богослужіння сидячи.
За ним доглядали і супроводжували його вдень і вночі.
Не стало допомогою для нього і сходження на престол Святого Петра його явного шанувальника папи Павла VI.
Заходи, які, наскільки було можливо, полегшувалися настоятелями і співбратами, котрі його дуже любили і доглядали, залишалися однак у силі.
Тим часом кількість його шанувальників збільшувалася, а також зростали вияви шани з боку великих особистостей самої Церкви.
Смерть Отця Піо
У вересні 1968 року, з нагоди п'ятидесятиліття з дня появи стигматів були організовані великі маніфестації, які включали також і міжнародний зліт груп молитви у Сан Джованні Ротондо.
Це було велике свідчення віри і любові до Отця Піо з боку численних вірних, які прибули з кожного регіону Італії і з різних зарубіжних країн. 20 вересня усі вони були присутні у переповненій церкві на богослужінні Отця Піо, а після обіду, у ризниці монастиря, взяли участь у Хресній дорозі, організованій групами молитви. Але вже наступного 21 вересня Отець Піо більше не відправляв.
Відправа Отця Піо з великими труднощами відбулася 22 вересня. Сидячи, Отець Піо причащав невелику кількість вірних, а небагатьох із них сповідав.
Після обіду, з тераси, а згодом з вікна своєї келії, Отець Піо поблагословив вірних, які співали і молилися на лузі за стінами монастирського городу.
Вночі Отця Піо не стало. І тоді сталося щось незвичайне. На прощання з ним до Сан Джованні Ротондо прибули десятки тисяч чоловік. Вдень і вночі, протягом трьох днів вони проходили поряд з його тілом.
У похороні 26 вересня взяли участь сотні тисяч чоловік, які стіною стояли вздовж маршруту кортежу. Кортеж з тілом пройшов дорогами усього селища, щоб присутні могли побачити принаймні труну Отця Піо.
Отця Піо поховали в давно готовій крипті під церквою. Уже наступного дня на його могилу почали приходити вірні, які молилися і просили у нього благодаті. Це було спонтанне вшанування народу, яке поширювалося на всі ті місця монастиря, де жив і працював Отець Піо: сповідальні, келію, а згодом і на його пам'ятник на лузі, де збиралися вірні для його благословення.
На шляху до беатифікації
Протягом останніх, а сьогодні уже тридцяти шести років після смерті Отця Піо, прощі до його могили робилися все частішими, а тому стали серйозною проблемою не тільки для самої святині, де спочиває його тіло, але й для усієї околиці, і насамперед для Сан Джованні Ротондо.
У цьому районі південної Італії, ще зовсім недавно повністю забутому і без жодної надії на розвиток, сталися непередбачені зміни, їх поява була зумовлена виключно присутністю на цій землі ченця, якого з самого початку свого служіння люди вважали святим.
Це сталося насамперед завдяки великому духовному і матеріальному благу, яке одержували усі ті, які приходили до Отця Піо як до батька, брата і друга. Саме це стало причиною того, що відразу ж після його смерті були прийняті заходи для відкриття процесу беатифікації.
Насамперед почався пошук документів, необхідних для одержання дозволу на офіційне відкриття процесу. Згодом, у 1983 році, розпочався канонічний процес, який тривав сім років. У рамках цього процесу було вислухано близько восьмидесята свідків і були проаналізовані листи Отця Піо. Після передачі документів до Ватикану у 1990 році і після закінчення цього етапу процесу, 18 грудня 1998 року Отець Піо став Слугою Божим.
21 грудня 1998 року кардинали, які зібралися на консисторії разом зі Святішим Отцем, прийняли декрет, визнаючий чудеса, які сталися за втручанням Отця Піо, відкриваючи таким чином шлях до його беатифікації, яка відбулася 2 травня 1999 року.
Так здійснилося багаторазово висловлене побажання Папи Римського Івана Павла II про піднесення Отця Піо на престол. Папа Іван Павло II познайомився з Отцем Піо, будучи ще молодим священиком, у 1947 році, а потім двічі приїжджав на його могилу: як кардинал, у 1974 році, і як Папа - у 1987, з нагоди візиту до Сан Джованні Ротондо під час святкування 100-ліття з дня народження Отця Піо.
Блаженний Отець Піо
Після офіційного повідомлення дати беатифікації Отця Піо, вірні почали турбуватися про те, щоб взяти участь у цій великій події, яка повинна була відбутися в Римі, на площі Святого Петра. Завдяки тисячам прохань з усієї Італії та з інших країн, Ватикан і адміністрація міста Риму переглянули план прийняття учасників беатифікації і забезпечення правопорядку.
Після численних змін було прийнято рішення про те, що на площі Св. Петра може поміститися не більше ста п'ятдесяти тисяч чоловік з запрошеннями. Інші сто п'ятдесят тисяч чоловік одержали можливість взяти участь у церемонії на площі Святого Йоана Латеранського за допомогою встановлених на ній великих екранів. Це було нелегке рішення -повідомити про те, що місто не може прийняти такої великої кількості людей.
Організаційний комітет Діла Отця Піо з перших днів січня 1999 року підготував службу добровольців, які приймали телефонні замовлення з усіх куточків світу. Одночасно велась активна робота по підготовці друкованих матеріалів і пам'ятних хусток для сумки прочанина, реалізованої з нагоди беатифікації. Подібним чином працював і Центр Постуляції Отця Піо.
Незважаючи на заклик міської влади про те, щоб у Рим прибували тільки власники запрошень для участі у церемонії, 2 травня до Риму прибула величезна кількість людей, які зайняли вулицю Делла Кончільяціоне та бічні вулиці поза встановленими межами. Десятки тисяч чоловік прибули також і на площу Святого Йоана Латеранського. У той же час понад тридцять тисяч чоловік зібралося у Сан Джованні Ротондо, яке за допомогою великих екранів теж було зв'язане з площею Св. Петра. Ці три місця були об'єднані у духовному єднанні.
О 9 годині 30 хвилин, після годинної духовної підготовки, під час якої були зачитані уривки текстів Отця Піо і прозвучали пісні і молитви, на сходах собору Св. Петра появився Святіший Отець. У літургійній процесії взяло участь багато священиків, єпископів і кардиналів. Обряд розпочався формальним проханням про беатифікацію Отця Піо, зачитаним архиєпископом Ман-фредонії-Вієсте, єпархії, до якої належить Сан Джованні Ротондо.
Папа урочисто відповів наступними словами: "Приймаючи побажання Нашого Брата Вінченцо Д'Аддаріо, архиєпископа Ман-фредонії-Вієсте, а також багатьох інших Братів у Єпископстві та багатьох вірних, після одержання висновку Конгрегації зі святих питань, ми нашою апостольською владою дозволяємо, щоб слуга божий Піо з П'єтральчини з цієї миті і назавжди називався блаженним, і щоб можна було святкувати його свято в місцях і згідно з законно встановленими приписами щороку, 23 вересня, у день його народження для неба. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа."
Після цієї прокламації, одночасно на площі Св. Петра, площі Св. Йоана Латеранського і у Сан Джованні Ротондо був відкритий образ Отця Піо. Архиєпископ Манфредонії-Вієсте подякував Святішому Отцеві за беатифікацію, а біля престолу були розміщені реліквії нового Блаженного. Після цього Святіший Отець продовжив богослужіння, під час якого виголосив проповідь. У церемонії беатифікації взяло участь багато відомих осіб, серед яких і президент Італії.
Після закінчення церемонії на площі Св. Петра, Папа Римський відбув вертольотом на площу Св. Іоана Латеранського, де виступив перед вірними, які там на нього чекали, і промовив молитву до Цариці Небесної. У Сан Джованні Ротондо в монастирській церкві був виставлений габіт, у якому Отець Піо був одягнений під час появи стигматів.
Наступного 3 травня на площі Св. Петра відбулося урочисте богослужіння подяки, яке очолив державний секретар, кардинал Анджело Содано. На закінчення богослужіння з промовою виступив Святіший Отець, після чого його привітали ченці і вірні. У своїх промовах Святіший Отець підкреслив: "Отець Піо залишив нам два дари: Дім полегшення страждань і Групи молитви".
На беатифікацїї шлях Отця Піо в церкві не зупинився. Уже зараз говориться про його канонізацію, для якої потрібне нове чудо.
Тим часом у Сан Джованні Ротондо продовжується робота по будівництву нової церкви, яку зводять за проектом відомого архітектора Ренцо П'яно. Нова церква зможе прийняти все більші маси прибуваючих сюди прочан, а також стане відповідним місцем для Груп молитви, які появилися одночасно з Домом полегшення страждань і які бережуть і передають духовне навчання Отця Піо.