Диякон Лаврентій (ІІІ ст.) був такою само гордістю Рима, як св.Стефан Першомученик – гордістю Єрусалима. Його ім’я розійшлося всім світом і набуло прерізних звучань, від Лоренса до Вавжинця.
На його честь іспанський король Філіп ІІ збудував всесвітньо відомий Ескуріал. Німці возносили йому подяку свої перемоги над мадярами. Найбільший поет християнської стародавності Пруденцій (†440) стверджує у своїх віршах, що смерть Лаврентія стала тим переламним моментом в історії, після якого стало повсюди різко занепадати ідолопоклонство.
І це все при тому, що історичних свідчень про цю людину – зовсім трошечки, й ті походять більше з легенд.
Імовірно, св.Лаврентій загинув у числі тих сімох дияконів, яких убили разом із Папою Сікстом ІІ. Але також можливо, що він загинув десь у ті самі дні, проте не разом із тими мучениками. Одна з легенд каже, що як Лаврентій сидів під сторожею, повз нього на страту вели Папу Сiкста ІІ, до якого наш мученик нібито звернувся зі словами солодкого докору: «Куди йдеш, отче, без свого сина? Як обійдешся без свого диякона? Ніколи без нього ти Євхаристію не правив; чим же я так заслужив на твою немилість?» Скоріше за все, це високодуховні легенди побожних та емоційних італійців, так само як переказ про те, що як Лаврентія палили на залізній решітці, то він пожартував – мовляв, із цього боку я вже добре підсмажився, час перевертати на інший. Побожність буває надто вигадлива, а з хреста (хоч би як він виглядав) пишні чи жартівливі слова промовляти важко.
Натомість досить достовірним є факт, що імператор Валеріан захотів «розібратися» з цим дияконом окремо, не просто як із черговим християнином-атеїстом – може, хтось забув, що християни відмовлялися поклонятися богам, через що їх певний час сприймали як «атеїстів». По-перше, диякон у Римі – фігура де в чому важливіша, ніж єпископ у провінції. По-друге, Лаврентій був архіваріусом Римської Церкви, розпорядником її матеріальних благ. А коли це якийсь правитель, займаючись ідеологічними чистками, випускав з уваги можливість «урятувати» добро з рук Церкви?? Ну, щоб не пропало…
Лаврентій попросив у Валеріана кілька днів, щоб «зібрати церковні багатства». А коли настав вказаний час, він прийшов до палацу правителя з цілим натовпом калік, бідняків, сиріт, старих… Поки мав час, він роздав потребуючим те, чим мав право розпоряджатися. І привів бідних та хворих до правителя, сказавши: «Ось – скарби Церкви». Той, звісно, звелів піддати диякона тортурам, уже не заради вимагання якихось скарбів, а просто щоби помститися. Лаврентія розтягнули на залізній решітці, під якою розклали вогонь, щоб він згорів заживо, але повільно.
Тіло мученика поховав священик Юстин. Щороку на могилу св.Лаврентія сходилися натовпи вірних. Ті, кого він назвав «скарбом Церкви», хто був «представником народу», все ще поганського у своїй підсвідомості, як це нерідко буває з «народом», – покидали своїх божків, пізнавши дієве й мужнє свідчення віри. Вшанування диякона Лаврентія виникло й поширилося напрочуд швидко – певною мірою подібно до вшанування св.Миколая Мірлікійського, благодійника бідняків. Лаврентій став особливим покровителем убогих, а також куховарів, бібліотекарів та архіваріусів. Його життя оповите легендами. За однією з них, Лаврентій щоп’ятниці сходить у чистилище, аби вивести звідти хоч би одну душу.
В іконографії зображається як диякон у далматиці або зі столою. Його атрибути: книга, решітка, пальма, розчинена шафка, у якій тільки книги Євангелія; гаманець.