Левкадія Гарасимів народилась 17 серпня 1911 р. в с. Рудники Миколаївського району Львівської області у багатодітній селянській сім'ї. Батько — Ілля, був господарем, а мати — Юлія — сільською акушеркою. В їхній сім'ї було шестеро дітей.
У 1919 році Левкадія пішла до школи, але закінчила лише чотири класи, після чого залишилась вдома допомагати батькам. Часто задумувалась над вибором стану у житті та була переповна Божою любов'ю, яку виливала на всіх, хто її оточував. Бачачи добрий приклад сестер святого Йосифа, вже у дев'ятнадцятирічному віці відчула монаше покликання, а у 1931 р вступила до монастиря цього Згромадження в с. Цеблів.
Під час новіціату в обов'язки сестер-новичок входила праця по господарству та на полі. Кожного ранку о 5 год. сестри вставали і мали видоїти корови. Вже о б год. всі розпочинали молитви. Новички любили накладати на себе різні покути. Сестра Лаврентія найбільше любила молитись "Помилуй мя Боже" з піднесеними руками. Попри фізичну працю кандидатки готувались до облечин, які відбулись (Левкадії Гарасимів) 8 січня 1932 р. в день Собору Пресвятої Богородиці та Святого Обручника Йосифа. Так Левкадія отримала монаше ім'я — Лаврентія, і вже в 1933 р. склала свої перші обіти.
У 1938 р. с. Лаврентія була призначена до м. Хирова разом із с. Олімпією Бідою. Тут сестри провадили апостольство молитви, але найбільше часу с. Лаврентія проводила у захоронці з малечею, провадила церковний спів, готувала дітей до Першого Святого Причастя. Крім цього, мала організаторські здібності, вишивала до церкви усі речі, взимку робила штучні квіти, організовувала хлопців на чергування у Велику П'ятницю біля гробу Господнього.
Закінчувалась війна, але наближались важкі випробування. На нашу землю прийшли "визволителі". Для вірних Христової Церкви надходили важкі часи. Почалися переслідування та репресії проти нашої Церкви. Тюрми і концтабори заповнювались (наче найгіршими злочинцями) вірними, свя¬щениками монахами і монахинями. Сестер Йосифіток також неоминула каральна рука "радянської системи", їх неодноразово попереджали і погрожували, щоб вони скинули габіти.
Про свою долю сестри вже здогадувались, але не мали жодного наміру зректися Бога. "Енкаведисти напали на отця — пароха Хирова Тараса Бобковича і забрали його до тюрми. Ввірвалися до сестер у хату, погрожували, вимагали зректися Бога". Але відповідь була однозначною: "З яким Богом ми починали жити, з тим будемо вмирати".
Але незважаючи на різні перешкоди, сестра, скріплена Святим Духом, далі продовжувала нести Добру Новину навіть в часи арештів та переслідувань. Сестри не переставали катехизувати дітей, готувати їх до святого Причастя. Перед Різдвяними святами пекли просфори для людей, а малі діти розносили їх. Це могло мати трагічні наслідки для всіх.
Неприємності не стали себе довго чекати: у 1950 р. на сестер напали НКВДисти, зав'язали їм руки, заштовхнули в машину і повезли до тюрми. За ними почали пильно стежити, але це не налякало їх. Ніякі переслідування не заставили сестер зректися Христа, це навпаки потверджувало їхню віру, щоб своїм прикладом скріплювати віру у інших. Згідно свідчень можна бачити, що завдяки великій праці сестер, а саме с. Лаврентії, виховувались справжні вірні Української Церкви: "Нашим вихованням займалася с. Лаврентія. Саме їй завдячую тверду віру, яка допомогла мені і моїй родині гідно боронити Божу Правду". Прищепити таку віру в людей могли лише святі люди, які своїм життям свідчили Христа і жили заради Нього.
Ніякі переслідування та репресії не змусили сестер відректися від Господа. Вриваючись у хату сестер, НКВДисти робили обшук, забирали те, що їм подобалось, і насміхались із монахинь. Погрожували, щоб вони відреклися життя з Богом. Погроми і обшуки не припинялися, але найстрашніше було попереду. Найжахливіші були нічні напади. Подібний випадок стався у 1950 р., коли НКВДисти, виломлюючи двері вночі, вдерлися у дім наляканих сестер. Сестра Лаврентія забігла у комірчину і через маленьке віконце вискочила в сад. Надворі падав холодний дощ. Зауваживши в хаті відчинене вікно, енкаведисти вибігли в сад шукати сестру. Через те, що було темно проколювали кожний кущ. Не знайшовши її, енкаведисти пішли геть, а сестра Лаврентія, мокнучи під холодним дощем, до ранку залишалася у саду. Після цього випадку вона серйозно захворіла і стан її здоров'я суттєво погіршився. її лежачою забрали у Бориславську тюрму, де протримали місяць без їжі. їла лише те, що прихватила з собою. Сестра Глікерія, що була арештована разом з сестрою Лаврентією та Олімпією, згадує, що через 10—12 днів почали давати кип'ячену воду і пайку хліба. Сестри, скріплені Святим Духом, сміливо терпіли знущання над собою. їхня доля була вже вирішена — їх чекало досмертне вивезення в Томську область. Хвора с. Лаврентія, знала для чого терпить і що її жертва Богові в такий спосіб може врятувати багато душ і навіть навернути до Господа Бога невіруючих.
Впевнена у Божому Провидінні, вирішила жертвувати своє терпіння за всіх нужденних і переслідуваних. До Томська їхали два тижні в нелюдських умовах: у брудних переповнених вантажних вагонах. Через те, що с. Лаврентія була прикута до ліжка конвоїри змушені були впустити с. Олімпію супроводити її в дорозі. ЗО червня 1950 р. вони дістали призначення у с. Харськ (Молчановський район Томської обл.). Коли прибули туди, там ніхто не хотів приймати людей з хворою на туберкульоз. Лише одна репресована російська сім'я виявила милосердя і віддала одну кімнату, де лежав паралізований господар дому.
Незважаючи на хворобу, сестри змушені були виконувати хоча б якусь роботу. Лаврентія робила на замовлення людей штучні квіти, хоча була дуже хворою. До лікарів хворі сестри не звертались, бо радянська система була настільки звиродніла, що місцеві лікарі були не зацікавлені допомагати "ворогам народу", а радше навпаки — шкодили на здоров'ю, тим самим роблячи "добру справу" для своєї держави.
Сибірські умови заслання не були на покращення здоров'я хворої, прикутої до ліжка сестри Лаврентії. Через те, що сс. Олімпія та Глікерія ходили на роботу, с. Лаврентія змушена була залишатись без догляду, вислуховуючи крики і стогін хворого господаря дому. Невдовзі в цих нелюдських умовах в опінії святості померла мученицькою смертю сестра Лаврентія — 28 серпня 1952 року.
Безумовно, що в той нелегкий час тисячі стали такими ж мучениками, як с. Лаврентія, їхня кров, їхні страждання скріплювали на дусі інших в'язнів. їхній особистий приклад і надія на єдиного всемогучого Бога навернув до правдивої Христової Церкви багатьох невіруючих.
На тлі важких терпінь с. Лаврентія не впала, не скорилась духом. У неї виробились такі чесноти як віра, надія і любов. Вона мужньо приймала терпіння, хоча була сама немічною фізично, але сильною духом. І цю силу терпіти, вірити й любити черпала від Господа Ісуса Христа. Своїм життям показала приклад глибокої віри в Бога та святості, засвідчила, що святі — це не якісь "казкові постаті" з далекого минулого, а звичайні люди, котрі без нарікання несуть свій хрест і пам'ятають про Бога в кожній хвилині свого життя.
Сестра мала особливу набожність до Пресвятої Богородиці, тому мала ласку перейти у вічність у Навечір'я празника Успeння Божої Матері.
Померла в опінії святості, тужачи за Святим Причастям, її життя було устелене терням, неймовірними терпіннями і стражданнями. Вона все терпляче переносила в ім'я Всевишнього, на його прославу, живучи за Його Заповітами, прославляючи і звеличуючи Боже милосердя.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.