Преподобний Серафим Саровський, великий подвижник Руської Церкви, народився 19 липня 1754 року. Батьки його, Ісідор та Агафія Мошніни, були жителями Курська. Юний Прохор, маючи прекрасну пам’ять, швидко опанував грамоту. Він з дитинства любив відвідувати церковні служби та читати своїм товаришам Священне Писання та Житія святих. Але найбільше любив молитися на самоті.
Ще в юності в Прохора визріло бажання присвятити своє життя Богу та піти в монастир. Благочестива мати благословила його на монаший шлях розп’яттям, яке преподобний все життя носив на грудях. Прохор з паломниками вирушив пішки з Курська до Києва на поклоніння Печерським угодникам. Схимонах старець Досифей благословив його іти до Саровської пустині та спасатися там.
20 листопада 1778 року Прохор прийшов до Сарова, де настоятелем тоді був мудрий старець отець Пахомій. Він ласкаво прийняв юнака і назначив йому в духовники старця Іосифа. Під його керівництвом Прохор проходив різні послухи в монастирі: був келійником старця, трудився в пекарні, просфорні та столярні, все виконуючи ревно та старанно.
Взявши благословення старця, він ішов до лісу, де на самоті творив Ісусову молитву. Через два роки він тяжко захворів. У видінні йому з’явилась Божа Матір у супроводі апостолів Петра та Іоанна Богослова. Вказавши на хворого, Пресвята Діва сказала Іоаннові: «Цей – від роду нашого». Вона торкнулася тіла Прохора і той швидко став одужувати.
Пробувши вісім років послушником, Прохор прийняв постриг з ім’ям Серафим, що так добре виявляло його полум’яну любов до Господа. Бог сподобив його благодатних видінь під час церковних служб: він бачив святих ангелів та самого Ісуса Христа.
Після смерті настоятеля, отця Пахомія, преподобний Серафим оселився в пустельній келії в глибині лісу. Преподобний проводив життя у суворих подвигах. Своє келійне правило він здійснював за уставом древніх пустельних монахів. Іноді він настільки занурювався у внутрішню молитву, що не бачив і не чув нічого навколо себе. Схимонах Марко Мовчальник та ієродиякон Олександр зрідка навідувались до нього, але, заставши святого у такій молитві, благоговійно та тихо залишали його.
Бачачи подвиги преподобного, ворог роду людського озброївся проти нього і, бажаючи змусити святого покинути мовчання, вирішив лякати його, але преподобний боронив себе силою Животворящого Хреста і молитвою. Кожну ніч він піднімався на величезний камінь у лісі, та молився, кажучи: «Боже, милостивий будь мені грішному!» Так молився преподобний 1000 днів та ночей.
Старець бачив серця людей. Як духовний лікар, він зцілював душевні та тілесні хвороби молитвою до Бога і благодатним словом. Люди відчували його велику любов і розчулено слухали ласкаві слова, з якими він звертався до кожного: «Радосте моя!»
В останній період життя преподобний Серафим особливо опікувався своїм улюбленим дітищем – Дівєєвською жіночою обителлю. Він був справжнім батьком для сестер, що звертались до нього в усіх своїх духовних та життєвих негараздах.
Всі знали і шанували преподобного Серафима як великого подвижника та чудотворця. За рік до своєї кончини, у свято Благовіщеня, преподобний Серафим ще раз сподобився явлення Цариці Небесної в супроводі Хрестителя Господня Іоанна, апостола Іоанна Богослова та дванадцяти дів, святих мучениць. Преподобний став помітно слабшати і багатьом казав про близьку кончину.
Другого січня келійник преподобного, отець Павло, о шостій ранку вийшов зі своєї келії, та почув запах чаду, що виходив з келії преподобного; там завжди горіли свічки, і старець казав: «Поки я живий, пожежі не буде, а коли помру, кончина моя відкриється пожежею». Коли двері відчинили, з’ясувалось, що книги та інші речі тліли, а сам преподобний стояв навколішках перед іконою Божої Матері, але вже бездиханний. Його чисту душу під час молитви взяли Ангели і відлетіла вона до Престолу Бога Вседержителя, вірним рабом і служителем якого преподобний Серафим був усе своє життя.