Якщо говорити про «чистоту покликання», то щонайменше двоє домініканських святих були «виразними францисканцями» у своїй любові до природи і створінь: свята Роза Лімська і святий Мартин де Поррес (1569-1639).
Він був «сином свого часу» в соціальному розумінні: мулат (квартерон), народжений мулаткою – танцівницею кабаре, від іспанського дворянина, лицаря Ордена Алькантари і взагалі «благородного дона», який був дворянином та вважав себе добрим католиком, при цьому і позашлюбних дітей маючи, і туземне населення утискаючи, як рабів. Справа діялася в Лімі, у Перу.
Спершу Мартин був записаний як «син невідомого» (Ана Веласкес сама виховувала Мартина і його сестру Хуану), але потім Хуан де Поррес таки став признаватися до дітей. З дитинства Мартин був чутливий до чужої біди: бувало, мати посилала його на базар по харчі, а він повертався і без грошей, і без купленого, бо роздавав бідним по дорозі. Та ще й приходив пізно, бо, зайшовши до храму, довго там молився.
Дитину з такими нахилами «приділили» до місцевого монастиря домініканців як «доната», тобто безплатного слугу. Там він займався господарством, прав білизну, прибирав (тому його часто зображають із мітлою в руках). Переймався, що миші гризуть білизну, але не міг їх труїти. Одного разу брат, із яким св. Мартин працював у пральні, почув, як той каже до миші: «Піди до інших мишей: я велю вам оселитися в саду. Обіцяю, що приноситиму вам туди їжу». На превелике здивування монахів, миші з монастиря повибігали в сад, нарили собі нірок. Ну а св.Мартин, як обіцяв, щодня виносив їм їсти у сад.
Втім, його ласкава побожність стосувалася не тільки тварин. Він трошки навчився перукарського мистецтва – а в ті часи «цирульник» розумівся і на стрижці, й на голінні, і на лікуванні. Отож він мірою сил лікував бідних і потребуючих. А ще – продовжував їх годувати. Його призначили займатися кухнею для вбогих, і св. Мартин щодня готував обід для кількасот нужденних.
Звісно, він ще не був «святим Мартином», і тривалий час не був навіть братом (донати вважалися домініканцями-мирянами). Але настоятель зрештою наполіг, щоб Мартин склав обітниці – нехай мулат і не мав жодних шансів стати священиком у світ конкістадорів, але бути братом в Ордені він міг.
Це був дуже добрий монах, побожний і слухняний, розпорядження настоятеля шанував як Божу волю. Одного разу, однак, мав складну ситуацію: лікуючи хворих бідняків у своїй келії, брат Мартин викликав незадоволення братів – нема чого усіляким брудним смердючим зайдам ходити по нашому дому… Настоятель заборонив. А Мартинові випало знайти увечері пораненого індіанця, який би помер без допомоги, і він знову привів його до себе, й над ранок випустив. Хтось, однак, помітив гостя, і настоятель викликав Мартина: чому ти порушив заборону, брате?
Той же відказав зі смиренням і сокрушенням: перепрошую, любий отче настоятелю, але я вирішив, що у складній ситуації заповідь любові важливіша за заповідь послуху…
Настоятель був розумний. Він не тільки простив порушника, а й скасував заборону.
Брат Мартин де Поррес відійшов до Неба 3 листопада 1639 року, а прославлений був аж у ХХ столітті. Втім, на Небесах немає часу, зате завжди перемагає справедливість.
Під час канонізації, 5 травня 1963 року, папа Іван ХХІІІ назвав святого Мартина де Порреса «апостолом милосердя».