Альфонс Марія де Лігуорі народився 27 вересня 1696 року в містечку Маріанелля неподалік Неаполя. Він був першою дитиною досить великої аристократичної родини. Хлопець був надзвичайно інтелектуально обдарований: у 16-річному віці здобув подвійний докторат із цивільного й канонічного права і став одним з найвідоміших адвокатів Неаполя. Був у нього й неабиякий мистецький хист: Альфонс був поетом, музикантом, архітектором і живописцем. Однак несподівано програвши одну справу й розчарувавшись у цілій правовій системі, він побачив світ таким, яким він є насправді, і вирішив докорінно змінити свій спосіб життя.
Висвятившись на священика у 1726 році, Альфонс вирішив присвятити своє служіння передусім низам неапольського суспільства - людям, які опинилися на маргінесі як соціального, так і церковного життя. Саме задля них він організував так звані "вечірні каплиці". У 1732 році Альфонс залучив до євангелізації найбільш покинутих людей групу священиків: так постав Чин Найсвятішого Ізбавителя.
Окрім керівництва згромадженням, Альфонс цілих тринадцять років плідно служив Церкві як єпископ. 1-го серпня 1787 року Альфонс Марія де Лігуорі помер у віці 91 року.
Родина Лігуорі
Лігуорі мешкали в Неаполі. Дон Джузепе, командор у королівського флоту, був людиною сильного характеру й глибокої побожності. Його дружина Анна Кавальєрі, мати Альфонса, була відома своєю добротою й лагідністю. Як це звичайно буває, батьки мріяли про майбутнє своїх дітей, і щодо Альфонса ці мрії були особливо амбітними. Як найстарший син, він був спадкоємцем маєтку і тому батьки особливо ним опікувалися. Альфонс навчався вдома під наглядом найкращих вчителів, чимало зусиль було докладено й для розвитку його мистецьких талантів. Альфонс також віддано почитав Святі Тайни й Мати Божу, був членом ораторію св. Філіпа Нері.
У віці 16 років Альфонс здобув подвійний докторат із права, а у 18 років став практикуючим адвокатом. За вісім років він не програв жодної справи. Все йшло прекрасно, якраз так, як про це мріяв батько Альфонса: суди були для юнака його життям, а він - гордістю й дивом судів. Але якось він взявся за майнову справу між двома графами, де йшлося про велику суму грошей, і внаслідок корумпованості суду програв цю справу. Всі мрії Альфонса вмить розвіялися. Три дні він сидів замкнувшись у своїй кімнаті, знову й знову з гіркотою пригадуючи хід злощасної справи. Весь цей час Альфонс нічого не їв, не зважав навіть на стурбованість матері. Ці три дні внесли в його життя велику зміну. Врешті вийшовши зі своєї кімнати, Альфонс вигукнув: "Світе! Тепер я тебе пізнав! Прощавайте, суди! Більше ви мене не побачите!"
Ще раніше, коли Альфонс помагав хворим у шпиталі Невиліковних, Господь кликав його до нового апостоляту. Тепер, прийнявши остаточне рішення, Альфонс пішов до церкви Матері Божої Викупу Невільників і склав на вівтар свою шпагу - знак приналежності до дворянства. Батькові Альфонс сказав: "Суди - пройдений етап мого життя". Незважаючи на вмовляння батька, юнак вирішив стати священиком, і 21-го грудня 1726 року отримав священичі свячення. Альфонс став одним із близько десяти тисяч неапольських священиків - але священиком особливим, священиком, який мав особливу мету.
Альфонс ще від своїх юних років виявляв особливу турботу щодо матеріально й духовно вбогих людей. Він був членом кількох товариств, які опікувалися такими людьми. Наприклад, одне з товариств, до якого належав Альфонс, ставило собі за мету дати втіху віри засудженим на смерть: члени товариства не тільки відвідували смертників в ув'язненні, але й супроводжували їх до місця страти й організовували похорони. Як член братства Докторів Альфонс опікувався хворими у шпиталі Невиліковних. Але особливу увагу він звертав на представників дна суспільства - так званих "лазароні" - людей вулиці, які жили із жебракування. Щоб знайти шлях до їх душ, Альфонс організував "вечірні каплиці", що ввійшли в історію як одне з великих пасторальних починань XVIII століття. Альфонс мріяв також про місії у нехристиянських країнах: він вступив до Китайської колегії, яка готувала місіонерів для Китаю. Щоправда, ця мрія так і не здійснилася, але бажання працювати у закордонних місіях залишилося в нього на все життя.
Альфонс знаходить своє справжнє покликання
Після кількох років напруженої апостольської праці Альфонс захворів, і лікар наказав йому відпочити. У 1732 році Альфонс разом з кількома друзями їде відпочити до Санта Маріа деі Монті, гарного місця неподалік від Скалі. Там жили вбогі й грубі люди, далекі від суспільства та Церкви. Альфонс зумів нав'язати контакт із деякими з них і почав їх євангелізувати: відпочинок перетворився на ще одну місію. Єпископ Скалі запропонував Альфонсові проповідувати в місцевій катедральній церкві. Сестри із монастиря, що був розташований поблизу, також благали Альфонса поділитися з ними хлібом Божого Слова. Альфонс мав повертатися до Неаполя, бо його "відпустка" закінчилася, але повертався він зовсім новою людиною. В горах його чекали заблудлі вівці. З ними Альфонс залишив своє серце і постійно думав, хто ж стане для них добрим пастирем. Побачивши нужду цих людей, Альфонс тепер тільки молив Бога допомогти їм.
Новий заклик від Бога
У Скалі сестра Марія Челесте Кростароза мала видіння, згідно з яким Альфонс повинен був зібрати навколо себе групу місіонерів щоб разом проповідувати Боже Слово. Альфонс довго вагався, чи вважати це видіння істинним, чи тільки ілюзією. Його духовний провідник взагалі радив не звертати на це надто багато уваги і продовжувати свою звичайну працю, отож Альфонс разом з кількома товаришами знову вирушив проводити місії.
Однак після повернення до Неаполя сталася велика зміна. Тепер духовний провідник не вагаючись сказав: "Це Божий знак!" Альфонс звертався за порадою й до інших вчених і розважливих людей, але всі вони в один голос казали: "Мусиш іти!" Отож, пожертвувавши життям у Неаполі задля Христа, Альфонс вирішив провести решту своїх днів серед бідних пастухів. Це було нелегко: багато друзів і родичів виступали проти його наміру. Неаполь не хотів відпускати Альфонса, адже він був справді незамінним у євангелізації убогих. "Хіба ж убогих не вистачає в Неаполі?" І все ж Альфонс не піддався на вмовляння і здійснив свій намір.
Прощавай, Неаполь!
2-го листопада 1732 року Альфонс покинув усе і пішов за Божим закликом. Верхи на віслюку, у супроводі двох товаришів він покинув місто, друзів, мрії про славу й успіх. "Дух Божий на мені... Він помазав мене і послав проповідувати Добру Новину вбогим".
Прибувши до Скалі Альфонс відразу розпочав реколекції, зустрічі, молитви й бесіди. Місія швидко розвивалася, і 9-го листопада 1732 року було офіційно організовано нову місіонерську спільноту - Згромадження Найсвятішого Ізбавителя. На гербі Згромадження - три пагорби, хрест, символи Страстей Господніх, літери І та М (Ісус та Марія), а внизу напис: "Copiosa apud Eum Redemptio"("Многоє у него Ізбавленіє").
Євангелізація вбогих
Нова євангелізаційна група? Але навіщо? Адже в Неаполі й так багато різних згромаджень! Над цими питаннями не раз роздумував й сам Альфонс. І все були люди, які залишалися поза увагою, бо були убогі, неосвічені й не знали нічого крім своїх кіз та овець. Це були люди, праця з якими - жертва, а нагорода за працю - тільки турботи й витрати. Згромадження, що зібралося в ім'я Найсвятішого Ізбавителя, було якраз для таких людей, передусім тому, що його члени були завжди поруч із покинутими, більш того - жили серед них. Житла місіонерів були розташовані не в центрі Неаполя, а якомога ближче до бідних кварталів, щоб місіонери могли в будь-який час прийти до бідних людей, а люди - брати участь у житті місіонерської спільноти. Люди мали змогу йти до церков місіонерів, відвідувати їх доми, спільно з ними відбувати духовні вправи. Спільнота сама стала частиною неперервної місії. Так редемптористи брали приклад із Христа, який прийшов, щоб жити серед нас.
Символ суперечності
Альфонс став символом суперечності передусім для тогочасної Церкви, яка покинула напризволяще бідняків із сільських місцевостей. Виступав він і проти ригористичної ментальності, яка наголошувала на покаранні за гріхи: Альфонс переніс наголос на любов і прощення. "Бог любить нас" - ось мотив всього життя Альфонса. Божа любов, яка знаходить вияв у Божому милосерді щодо нас, чекає на відповідь: відчуваючи любов бога до себе, ми самі пориваємося Його любити. Особливим виявом милосердної Божої любові є Тайна сповіді. Ціле життя Альфонса стало немовби відображенням цієї Тайни: він вмів вислуховувати як друг - відкрито і з любов'ю. За його власними словами, сповідник повинен бути "сповненим любові й солодким, як мед". Недарма у 1950 році Папа Пій XII проголосив Альфонса патроном моральних богословів та сповідників, а головна місія ордену редемптористів і донині полягає в проголошенні верховенства любові й милосердя.
Великий письменник
Альфонс був справжнім майстром пера: він залишив після себе понад 100 книжок. В його часи серед священиків панував моральний ригоризм, і багато з них трактували релігію як щось елітарне, де неприпустимі характерні для простого народу почуття та вияви побожності. Альфонс і тут йшов проти течії: він намагався показати, яким Бог є насправді. Саме тому він писав переважно книжечки для простих людей. Щодо священиків, то для них Альфонс створив підручник морального богослов'я, де запровадив новий підхід до моралі - моральність любові й милосердя.
У своїй книжці "Слава Марії" Альфонс розповідає про доброту Матері Божої. Серед його відомих книжок також "Практика любові до Бога" і "Посіщення Святих Тайн". Багато писав він і про таїнства воплочення, страстей і смерті Христа. Альфонс писав книжки для всіх: як для монахів, так і для мирян, але найбільше зусиль він зосередив на темі євангелізації убогих, адже саме служінню убогим Альфонс присвятив все своє життя. Його твори у великій мірі формували все тогочасне релігійне мислення. У галузі релігійної літератури Альфонс вважається найкращим італійським автором XVIII ст.
Єпископ-реформатор
У 1762 році Альфонс став єпископом; йому було тоді 66 років. Хоч він і намагався відмовитися від єпископства посилаючись на слабке здоров'я, папський нунцій був незворушний: "Альфонс Лігуорі може керувати дієцезією зі свого кабінету краще від багатьох молодих, здорових єпископів". За 13 років, протягом яких Альфонс був єпископом дієцезії св. Агати Готської, він проявив надзвичайну працездатність: відновив семінарію, організував місії по цілій дієцезії, провів перепідготовку священиків, і, що найважливіше, звернув увагу на вбогих і закликав своїх вірних стати на їх захист.
У 1775 році Альфонс припинив єпископську працю й повернувся до свого Згромадження, де продовжував свою діяльність духовного наставника й письменника, весь вільний час віддаючи палкій молитві. Опівдні 1-го серпня 1787 року Альфонс помер в оточенні свої співбратів. Він відійшов, але залишився плід його великої праці для Бога - Чин Найсвятішого Ізбавителя, який тоді налічував 183 члени.
Послідовники Альфонса
Після смерті Альфонса його мрія жила в серцях послідовників. Редемптористи поширилися по всьому світі, передусім завдяки Клименту Марії Гофбауеру - першому неіталійцеві, який вступив до Згромадження. Через редемптористів Ізбавитель вливає нове життя й нову надію в серця тих людей, які найменше важать для цього світу, які "набільш покинуті". Чин Найсвятішого Ізбавителя - це місце, де триває вічна місія Христа: "Мене послано проповідувати Євангеліє убогим".