У ніч з 21 на 22 липня 1936 року, монастир отців пасіоністів Santo Cristo de la Luz у Дам’єль (Іспанія) був оповитий спокоєм.
Темрява, мов захисна ковдра, покривала будинки і церкви Санто-Крісто де ла Луз. Здавалося, ніщо не може порушити цю тишу і спокій. Це було о 11:30 вечора. Металевий звук дверного дзвінка раптом порушив тишу ночі. Це був схвильований і нервовий звук, від якого брат на фірті аж підскочив. Хто б це міг бути в цей час ночі? Що відбувається? Що вони хочуть від них?
Брат Пабло Марія відзначався надприроднім спокоєм і миролюбність. Проте, коли він почув цей гучний і наполегливий звук дзвону в таку пізню годину, то злякався і розгубився, не знаючи, чого чекати. Чи повинен він піти до дверей? Чи повинен він почекати ще деякий час, щоб подивитися, що ще може статися? Якщо він піде, то повинен йти сам чи з кимось з братів?
Він, швидко оволодівши собою, спокійно і з великою мужністю і спокоєм вирішив піти до дверей сам. Важко уявити собі його здивування ... і страх, коли, відчинивши двері, зіткнувся з групою озброєних людей, наполовину прихованих в темряві. Брутально погрожуючи, вони зажадали, щоб брат негайно пропустив їх. Вони увійшли до церкви.
У передній частині вівтаря храму їх вже чекав о. Niceforo разом з іншими братами, більшість з яких були дуже молоді. На непроханих гостей монахи дивилися ніжними і добрими очима.
Вже в святилищі, ставши на коліна перед престолом, священик сказав декілька слів, які, здавалося, були не його власними словами, а скоріше словами натхненними Духом Божим. Декілька очевидців цих жахливих подій, що залишилися в живих, незважаючи на трагедію війни, до цих пір пам'ятають їх дослівно. Слова були висічені в їх пам'яті та серцях:
«Гетсиманія, це є наша Гетсиманія. Наш дух глибоко засмучений, як це передбачає близька перспектива Голгофи. Ісус переривав агонію під час молитви в Оливному городі, тому і наша людська природа, у своїй слабкості, тремтить, стає боягузливою. Але Ісус з нами. Я свідчу вам всім: Ісус – це сила слабких. Ісус був заспокоєний ангелом; цей самий Ісус заспокоює та підтримує нас. Через кілька секунд ми будемо з Христом... Громадяни Голгофи, не впадайте у відчай! Давайте помремо з Христом! Це мій обов'язок, щоб заохотити вас, а я сам підкріпляюсь вашим прикладом.»
Потім о. Niceforo їм усім дав загальне відпущення гріхів, яке він сам отримав від о. Германа, настоятеля громади. Потім він надів стихар і уділив Святе Причастя всім. Через багато років один з монахів, хто залишився в живих, свідчив: "Що за гаряче Причастя це було!" Через деякий час подяки, о. настоятель закликав усіх прийняти мучеництво, нагадуючи їм, що тепер вони будуть доводити своїм життям, що вони були послідовниками Христа Розп'ятого, що вони були пасіоністи!
Монастир оповила темрява ночі, а вхід охороняло двісті озброєних міліціонерів. Раптом один із солдатів закричав і з револьвером у руці попрямував до монахів і наказав їм, погрожуючи, відмовитися від монастиря і церкви. О. Niceforo відповів просто: "Якщо ви хочете убити нас, зробіть це тут, у церкві». Солдат не очікував на таку спокійну і мужню відповідь. Мабуть в замішанні він звернувся до о. Niceforo кажучи: "Хто сказав, що ми хочемо убити тебе? Ми тільки хочемо, щоб ви залишилися тут. Ви ж не злочинці!»
Пасіоністи вийшли з церкви, і увійшли в темряву і невідомість. Під наглядом озброєної охорони монахів повели до місцевого цвинтаря. Один з п’яти монахів, які вижили, свідчив згодом: «Ми не могли контролювати уяву, дивлячись на викопані могили. Вони поховають нас живими чи мертвими? Думки про смерть лякали нас, але ідея бути похованим заживо була ще страшнішою."
Два на два, під охороною озброєних міліціонерів, вони продовжили свій похід під покровом ночі. Коли ж прибули на розвилку доріг в Сьюдад-Реаль і Боланьос, то конвой розділив монахів на групи і відпустив на волю. Якщо все пройшло добре, вони знову зустрінуться в Мадриді, а якщо ні, то на небесах.
Хоча вони були випущені на свободу, та від солдатів з "Народного фронту", які були добре проінформовані про їхній рух у бік столиці Іспанії, долітали їм у спину фрази: «Пасіоністи з з Дам’єл збираються пройти тут. Свіже м'ясо! Не дамо їм піти ... »
Вже наступного дня, 23 липня 1936 року, перших 5 мучеників, у тому числі о. Niceforo, буде знайдено в околицях міста Мансанарес. Семеро монахів виживуть у цій перестрілці, але через три місяці, після довгих страждань через рани, отриманих під Мансанарес, вони також будуть розстріляні.
Дев'ять інших арештують в поїзді в Сьюдад-Реаль. Монахів ув’язнили за обвинуваченням у вбивстві людей. Потім їх повели по вулиці, а натовп знущався з них і кидав каміння. Ці пасіоністи були розстріляні і поховані у братській могилі, їхній злочин кати записали на зап'ястях "За те, що монахи-пасіоністи з Дам’єль».
Ще десять пасіоністів намагалися дістатися до Мадрида на поїзді або пішки. Вони були зняті з поїзда на станції Урда і там, на вранці 25 липня розстріляні.
Двом іншим, отцю Хуану Педро від святого Антонія і немолодому брату Пабло Марія від Святого Йосипа, вдалося дійти до Карріон-де-Калатрава в Сьюдад-Реаль, де вони переховувалися протягом двох місяців. Під час розстрілу вони поцілували Розп'яття і вигукнули: «Хай живе Христос Цар!"
Усі загинули, пробачивши своїм убивцям, як Ісус на хресті. "Якщо хтось веде нас на смерть, - сказав о. Хуан Педро, - ми просимо, щоб ніхто з вас не зневажав їх за те зло, яке вони роблять для нас." Свідки також повідомили, що о. Niceforo, після того, як пролунав постріл, будучи на грані смерті, підняв очі до неба, повернувся обличчям до своїх вбивць і посміхнувся їм. У цей момент один з них, тепер більш ніж коли-небудь розлючено крикнув: "Що все ще посміхаєшся?" З цими словами він вистрілив у отця в упор, що поклало кінець його життю тут, на землі.
Більшість мучеників були молодими студентами, шістнадцять з них у віці від 18 до 21.
Беатифікаціний процес мучеників з Дам’єль було розпочато в 1984 році, а 28 листопада 1988 року папа Іван Павло ІІ проголосив їх блаженними. Їхні мощі зберігаються в монастирі в Дам’єль.